Присутність соціальних мереж і так званих пабліків (тип спільнот у соцмережах – ред.) у повсякденному житті не викликають нині жодного подиву. Радше подив викликають люди,  які не мають акаунтів у жодній медіаспільноті. Соціальні мережі, серед яких на українському просторі найбільш популярними, є, безумовно, “Вконтакті”, “Фейсбук” та “Твіттер”, люди часто використовують, аби “засвітити” себе у суспільстві. Усім відомі фото “duck face”, які роблять молоді дівчата у туалетах ресторанів та клубів, щоб потім виставити на своїй сторінці. Таке явище називають інтернет-нарцисизмом. Соціальне та матеріальне становище, статус особистого життя, місце роботи або навіть прізвисько домашньої тваринки, – все це сучасні відвідувачі онлайн-пабліків, не соромлячись, демонструють на загал.

Разом з тим, можна спостерігати й зворотню тенденцію: самотність у мережі. Американці дослідили рівень публічності у соціальних мережах. За даними цього дослідження, 68% опитуваних не готові ділитися своєю особистою думкою в соціальних мережах. Хоча при цьому користувачі мереж спокійно діляться особистими даними, на кшталт адреси проживання чи віку. Можливо, саме небажання ділитися думками публічно, але все ж таки необхідність бути частиною своєрідної дружньої спільноти, породили такий феномен, як анонімні пабліки.

У кінці 2012 року в мережі “Вконтакті” з’явилась сторінка під назвою “Подслушано”, власником та автором ідеї якої є житель Москви Володимир Огурцов. Його справжнє обличчя не відоме, адже існує більше 300 користувачів мережі з таким ім’ям, а сам пан Огурцов ніколи не фотографується на камеру. Початковий задум цієї сторінки полягав у тому, щоб люди на правах анонімності ділились своїми сновидіннями. Але коли сторінка запрацювала, виявилось, що люди, насправді, діляться не тільки сновидіннями. Вони сповідуються онлайн, розповідаючи сокровенні таємниці, про свої погані вчинки, чудернацькі захоплення чи спогади з дитинства. Всі секрети отримує адмін пабліку, з них публікує найцікавіші. При цьому більше 80% того, чим люди готові поділитись, навіть не потрапляє на сторінку “Подслушано”.

Ефект був вражаючий. За два роки аудиторія пабліку “Подслушано”, що складається з громадян Росії, України, Білорусі та людей, які знають російську, досягла 2 мільйонів осіб. Вслід за сторінкою у мережі, був створений сайт та популярні  сьогодні акаунти у мережі Twitter та Facebook, а пізніше – його безкоштовні версії для itunes та android.

Створена сувенірна продукція, футболки,чашки, блокноти та ручки з оленем – символом пабліку. А нещодавно російське видавництво “Ексмо” опублікувало книгу “Подслушано”, яку можуть придбати й українці, її ціна приблизно 80 гривень.

Таким чином, можна сказати, що в медіа виникло нове явище – монетизація анонімності.

Хоча в інтерв’ю інтернет-виданню “Большой город” Володимир Огурцов говорить про те, що не планує отримувати великих прибутків, але факти існування цілком грошових елементів пабліку не можна заперечувати. Додамо до цього, що у спільноти “Подслушано” нараховано вже більше 20 000 клонів, серед пабліків “Вконтакті” цей – найбільш клонований.

На питання, чому ж саме проект “Подслушано” отримав такий шалений успіх, сам автор відповідає: “Успіх проекту –  в анонімності… Всім приємне зізнання, але це не головне. Головне – бажання виговоритись, розказати про те, що хвилює, або чим хочеться поділитись, але немає з ким.”

Такі спільноти поширюються інтернет-простором легко та швидко. З’являються регіональні та студентські “Подслушано” , наприклад “Подслушано Черкассы”, “Подслушано юрфак”. Окрім того, проект має своєрідні “підпроекти”: “Бесит”, “Палата№6”, “Дома не поймут” та ін., які також акумулюють тисячі анонімних історій та одкровень. Це свідчить про те, що явище анонімного зізнання необхідне, як ніколи, саме у соціумі, в якому все стало занадто публічним, починаючи від прізвища  та закінчуючи кольором весільної сукні. А можливо, вся справа у тому, що анонімність в інтернеті – це, насправді, річ неможлива. Є дивне відчуття, ніби за нами постійно хтось слідкує, фіксує кожен наш рух в онлайні. Таке відчуття не безпідставне, тому, можливо, й виникає своєрідна захисна реакція: ми ділимось таємницями, уявляючи, ніби в мережах існує бар’єр між прихованим та публічним.