Корупційні справи в Україні рідко лишаються «суто юридичними». Вони майже завжди перетворюються на тест для інституцій, політичної волі і медіасередовища. Скандал навколо Тимура Міндіча, відомий вже як «Міндічгейт», став саме такою перевіркою: масштабною, болючою, показовою, і водночас однією з найважливіших історій про роль журналістики у воєнній Україні. Тимур Міндіч — український бізнесмен, відомий насамперед як наближена особа та давній друг чинного президента України Володимира Зеленського, а також один зі співвласників студії «Квартал 95» — однієї з найбільших компаній у Східній Європі з виробництва розважального контенту, зокрема серіалу «Слуга народу», у якому Зеленський зіграв головну роль і який став поштовхом до його політичної кар’єри. Його ім’я нещодавно потрапило в міжнародні заголовки у зв’язку з гучним антикорупційним розслідуванням Національного антикорупційного бюро України (НАБУ), що отримало назву «операція Мідас»: слідство вважає Міндіча, який фігурує під кодовим ім’ям «Карлсон» керівником злочинної організації, що займалася масштабними розкраданнями коштів в енергетичному секторі України. Ситуація набула драматичного повороту, коли 10 листопада 2025 року, за лічені години до запланованих обшуків, бізнесмен поспішно залишив Україну, що посилило питання про системну корупцію на найвищих рівнях української влади та виклики, які стоять перед антикорупційними органами країни в умовах війни.

Корупція під час війни

Розслідування НАБУ (це правоохоронний орган, що розслідує корупційні злочини топпосадовців) і Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (скорочено САП, яка здійснює процесуальний нагляд за розслідуваннями НАБУ та підтримує обвинувачення в суді у справах топкорупції), яке у листопаді 2025 року переросло у публічний скандал, спирається на понад 1000 годин аудіозаписів, десятки обшуків і викриті багатомільйонні корупційні схеми у сфері енергетики та оборони. Перші згадки про наявність «плівок» з розмовами фігурантів з’явилися ще влітку 2025 року, однак саме після обшуків 10 листопада та оприлюднення фрагментів записів справа стала центральною темою суспільної та політичної уваги. 

За версією слідства, бізнесмен Тимур Міндіч, давній партнер у шоу-бізнесі та представник близького кола президента України Володимира Зеленського, координував систему відкатів у державному «Енергоатомі» (це державна компанія України, яка є оператором усіх українських атомних електростанцій і найбільшим виробником електроенергії в країні). Йшлося про 10–15% від контрактів на сотні мільйонів доларів: кошти, які під час війни мали би зміцнювати критичну інфраструктуру та забезпечувати безпеку атомних станцій. Саме тому скандал набув такого резонансу: на тлі російських атак на енергетику та постійного ризику ядерної загрози корупція в оборонно-енергетичному секторі стає не просто економічним злочином, а прямою загрозою національній безпеці.

Окрім Тимура Міндіча, у схемі фігурує низка українських високопосадовців та пов’язаних із ними осіб. Серед них — Герман Галущенко, колишній міністр енергетики, а на момент викриття справи вже міністр юстиції, якого 12 листопада 2025 року відсторонили від посади; він заперечує свою провину та заявляє про намір захищатися в суді. У матеріалах слідства також згадуються Олексій Чернишов, колишній віцепрем’єр-міністр, фігурант окремого провадження щодо незаконного збагачення, та ексміністерка енергетики Світлана Гринчук, чиє ім’я звучить на оприлюднених НАБУ записах. Заарештовано з можливістю застави двох ключових виконавців — Ігоря Миронюка, колишнього радника Галущенка, та Дмитра Басова, ex-керівника департаменту фізичної безпеки «Енергоатому». Ще один підозрюваний, Олександр Цукерман, перебуває в розшуку разом із Міндічем. За окремими публічними повідомленнями, до справи можуть бути причетні й інші високопосадовці. Зокрема, народний депутат Ярослав Железняк заявив, що на оприлюднених НАБУ записах керівник Офісу Президента Андрій Єрмак фігурує під кодовою назвою «Алі-Баба». Офіційні органи наразі не підтвердили цієї інформації, а розслідування триває.

«Золотий туалет» і чорні списки

Найбільш тривожною для медіасередовища стала знахідка досьє на журналістів у так званому «бекофісі» групи, яку слідство пов’язує зі схемою. Йдеться про неформальний робочий простір — мережу конспіративних приміщень, серед яких і квартира в елітному будинку в центрі Києва, що, за повідомленнями, вирізнялася демонстративною розкішшю, зокрема «золотим туалетом». Квартиру пов’язували з Тимуром Міндічем, оскільки вона зареєстрована на його матір, яка, за інформацією журналістів, у 2020–2023 роках набула у власність ще дві квартири в Києві. Крім того, за збігом обставин, у тому ж будинку мав нерухомість олігарх Ігор Коломойський, якого журналісти Slidstvo.info раніше асоціювали з виборчою кампанією Володимира Зеленського. В цьому ж домі мав квартиру і Володимир Зеленський, як з’ясували журналісти-розслідувачі Bihus.info ще у 2019 році. У цьому «бекофісі» проходили зустрічі внутрішньої команди людей, яка забезпечувала функціонування корупційної схеми.

Там детективи виявили персональні дані журналістів-розслідувачів: редактора «Наших грошей» Юрія Ніколова, його колеги, нині покійного Олексія Шалайського, а також інших медійників, які системно пишуть про антикорупційну тематику. У досьє містилися адреси проживання, паспортні дані та службова інформація, що могла походити з закритих баз правоохоронних органів. Таке накопичення чутливих даних — не просто спроба зібрати компромат. Це створення інструменту для потенційного тиску на незалежних журналістів, контролю за їхньою діяльністю та можливого шантажу або дискредитації. Фактично це виглядає як інверсія професійних ролей: корупціонери проводять «розслідування» щодо тих, хто розслідує їх. Реакція Юрія Ніколова іронічна, але симптоматична: оприлюднені дані про наявність «профайлу» на нього — свого роду «відзнака» від корупційної схеми. Він написав: «Дякую за номінацію в такій престижній премії, де борців з корупцією визначають самі корумпанти…», натякаючи, що бути журналістом‑розслідувачем означає опинитися під прицілом. У війні за громадську справедливість журналісти опинилися у ситуації, коли вони виконують суспільно важливу роботу, але стають мішенню.

У цій справі роль журналістів — не другорядна. Саме розслідувальні медіа роками документували корупційні ризики в енергетиці та оборонних закупівлях. Останні роки принесли низку гучних розслідувань корупції в оборонному секторі: від скандалу з «яйцями по 17 гривень» і справи Гринкевичів до розкрадань на закупівлях дронів та проєкті «Дзвін». Саме журналісти-розслідувачі першими писали про вплив Міндіча на державні рішення, задовго до появи «плівок Мідаса». Ще влітку 2025 року журналісти-розслідувачі Bihus.Info повідомили про будівництво чотирьох розкішних маєтків у передмісті Києва, яке, за їхніми даними, під час повномасштабного вторгнення здійснювали люди, пов’язані з подружжям Чернишових. Тому не дивно, що саме журналісти стали одними з об’єктів стеження, тиску та збору персональних даних. І в цьому ключовий урок цієї історії: там, де є незалежна журналістика, є корупція, яка боїться.

Як реагували Telegram-канали, український Єдиний Телемарафон та західні медіа

Telegram в українському контексті вже не просто «соціальна мережа», а поле гібридної війни, де розслідування корупції перетворюється на кризу легітимності України. Анонімні канали стають інструментом тиску на слідство, політиків, активістів і журналістів. І хоча технічно власники каналів «анонімні», неформально відомі конкретні особи та схеми, які стоять за їх фінансуванням. Один із найбільших анонімних Telegram-каналів України «Труха» відреагував на корупційний скандал доволі стримано: вони опублікували кілька коротких повідомлень про обшуки та звернення Зеленського про необхідність розслідувати корупцію. Уже наступного дня канал зробив вигляд, що нічого не сталося, і тему більше не висвітлював. Інші представники анонімного сегменту Telegram подавали справу як «удар по Зеленському з боку Вашингтона» — наратив, який повністю ігнорує факти та підміняє їх теоріями змови. 

Український Єдиний Телемарафон, фінансований із державного бюджету, у сюжетах спочатку не називав імена фігурантів справи. Тимур Міндіч, бізнесмен і давній партнер кола оточення президента Володимира Зеленського, у марафоні майже не згадувався, або його згадували без пояснень його ролі та стосунків із державними структурами. Коментарі радника голови Офісу президента Сергія Лещенка додатково підкреслювали, що зв’язки Міндіча з президентом Зеленським не мали впливу на теперішні державні процеси.

Провідні західні видання фокусуються на іншому: на стійкості українських антикорупційних інституцій. Для міжнародної аудиторії важливим є сам факт, що НАБУ і САП розслідують корупцію на найвищому рівні, роблять це під час війни, і роблять публічними навіть факти, які стосуються близького оточення чинної влади. Іншими словами: там, де російські канали вигадують «змови», західні медіа бачать розвиток демократії. Reuters акцентує на тому, що скандал стався у момент, коли українська армія зазнає тиску на фронті, а населення — через масштабні відімкнення електроенергії. Журналісти наголошують: докази корупції можуть вдарити по міжнародній підтримці України. Bloomberg у більш концептуальній статті зазначає, що корупція в умовах війни не є несподіванкою для пострадянської держави, але ефективність НАБУ та САП є ознакою того, що демократичні стримування і противаги працюють. Le Monde детально аналізує політичні наслідки для президента, наголошуючи, що скандал «похитнув Зеленського» та змусив його закликати до відставки двох міністрів. Le Figaro посилює фокус на тому, що Міндіч використовував «привілейовані стосунки» із Зеленським, і подає справу як прояв боротьби за владу всередині українського уряду. Corriere della Sera порівнює український скандал із «Mani Pulite» («Чисті руки») — масштабними антикорупційними розслідуваннями в Італії 1990-х, називаючи нинішні події «землетрусом», який змусив Зеленського змінити стиль комунікації та публічно підтримати слідство. La Repubblica зосереджується на зв’язках Зеленського і Міндіча та припускає, що останнього могли попередити про майбутні обшуки. Politico подає комплексний огляд півторарічного розслідування і зазначає, що скандал є логічним продовженням кризи навколо спроб Офіса Президента обмежити незалежність антикорупційних органів у липні 2025 року.

Скандал з журналістськими досьє в межах цієї справи показує, що свобода слова в Україні не є абстракцією. Це дуже практичне питання безпеки: журналісти повинні бути захищені від незаконного стеження; від витоку персональних даних; від кампаній дискредитації в анонімних мережах; від політичного тиску у чутливих темах. «Міндічгейт» — це не історія про злочин, а про те, як суспільство на нього реагує. Скандал став «стрес-тестом» для всіх: для влади, антикорупційних органів, медіа і громадськості. Він відкрив слабкі місця — вплив неформальних груп, вразливість медіа перед тиском, анонімні мережі як інструмент пропаганди. Але водночас він продемонстрував і сильні сторони: журналісти продовжують розслідувати корупцію; антикорупційні органи працюють незалежно від владних структур; суспільство реагує, а не мовчить. Свобода слова — це щоденна, інституційна і персональна боротьба, і саме в таких випробуваннях суспільство демонструє свою здатність протистояти корупції та захищати демократичні цінності навіть у складні часи.

Погляди, висловлені на цьому сайті належать авторам і не обов’язково відображають точки зору, політики та позиції EJO. 

Джерело зображення: колаж створено автором.

Стежте за нами у Facebook та LinkedIn.