Майдан не знищив корупцію, але дав громадянському суспільству розмаїття інструментів, що дозволяють із нею боротись. Один із них – розслідувальна журналістика. Якщо за Януковича це було малоефективне й доволі небезпечне заняття, то сьогодні, викриваючи корупційну схему, журналіст має шанс побачити не тільки відновлення справедливості, але й покарання винних. Фактично, після Майдану в Україні почалася золота доба журналістських розслідувань. Про сьогодення жанру розповідають Любомир Ференс, Сергій Лещенко та Олекса Шалайський.

Ефективність

– За Януковича влада не реагувала на розслідування. Але розголос був доволі сильний, принаймні, в соціальних мережах. Тому політики, хоча й ігнорували наші публікації, все одно читали, знали й вивчали їх, – розповідає народний депутат України, а донедавна заступник головного редактора “Української правди” Сергій Лещенко.

Зараз Лещенко називає розслідування дієвим інструментом: “Реагують по-новому: за результатами публікацій когось звільняють, застосовують дисциплінарні стягнення, призначають перевірки набагато частіше, ніж за старої влади. Можливо, за кілька років розслідування набудуть тієї ж ваги, що у західному світі”.

Керівник проекту “Наші гроші” Олекса Шалайський погоджується: розслідування діють. “Якщо журналісти знайшли якусь корупційну схему, жити їй залишилось від одного дня до трьох місяців, – каже він. – Зупинити корупцію тепер не проблема. Посадити людину, що задіяна у схемі, важче – цей процес гальмує прокуратура”. За його словами, після Майдану він знов почав почуватись журналістом і навіть думає про те, щоб закрити “Наші гроші”, створені за часів Януковича – адже “тепер є куди податись, щоб бути чесним перед собою й читачем”.

Любомир Ференс із телепроекту “Слідство. Інфо” каже, що прикладів реакції суспільства або правоохоронців на розслідування його команди було вже чимало. Наприклад, компанію, що фігурувала в матеріалі, не допустили до участі в тендері. “Ми показуємо проблеми в ‘Київпастрансі’ – мер Віталій Кличко наказує провести розслідування, – розповідає журналіст. – Видаємо матеріал про незрозумілу суперечку України з Австралією у Світовій організації торгівлі, і за кілька тижнів прем’єр-міністр дає вказівку це припинити”. Уплинуло “Слідство.Інфо” й на керівників “Укроборонпрому”, які спершу лише захищались, звинувачуючи журналістів у некомпетентності.

– Справа журналіста – розкривати факти, створюючи підстави для роботи правоохоронних органів. Часто справи не порушуються, бо на офіційному рівні не знають про зловживання. Другий рівень: знають, але не реагують, бо покривають, тобто існує змова. Третій: знають, покривають, але журналіст не досить наполегливий, і тема помирає. Але група наполегливих журналістів уже є, – каже Сергій Лещенко й називає прізвища: Дмитро Гнап, Наталія Седлецька, Сергій Андрушко.

Популярність

Розслідування, за словами Лещенка, були чи не найпопулярнішим контентом “Української правди”. Але увага читачів залежала від масштабу героїв, – якщо журналісти викривали перших осіб держави та лідерів політичних сил, – і від ваги розкритих фактів. “Янукович був набагато цікавіший читачам, аніж Тігіпко. Персони ж на зразок Льовочкіна та Клюєва гарантували, що твій матеріал буде в топ-5”, – згадує колишній журналіст.

За спостереженнями Ференса, часто “вистрілюють” матеріали, на які автор не покладав великих сподівань, і “просідають” ті, на підготовку яких було витрачено чимало зусиль. “Часто-густо глядачів більше цікавлять сюжети про гарненьких молодих депутаток у парламенті, або про хлопчика, що у 24 роки отримав посаду в ‘Укроборонпромі’. Буває, що ти випадково зустрічаєш потрібного депутата в парламенті, записуєш відповіді на два питання, і на YouTube це набирає двісті тисяч переглядів. Найкраще ж розслідування набирає двадцять-тридцять тисяч”, – розповідає журналіст. Виникає спокуса робити яскраві та поверхові розслідування, що перетворюються на інфотейнмент із яскравою картинкою та спецефектами замість документів.

А “Наші гроші” взагалі не переймаються кількістю переглядів: головне, щоб серед читачів були правоохоронці та журналісти, які дадуть справі подальший хід. За спостереженнями Шалайського, грандіозні суми не є запорукою резонансу: люди цікавляться тією корупцію, масштаби якої спроможні осягнути. “Чотири шини для мерседеса Яценюка по 26 тисяч гривень за штуку підірвуть інтернет, хоча вони так і коштують насправді, – наводить приклад розслідувач. – Інша річ, що їх минулого року вже купували. А два мільярди на вугіллі – це нікому не цікаво: треба розбиратись, як воно горить, куди його везуть. Але міняють цей світ люди, які читають про вугілля, а не про шини”.

Можливості

– Зараз набагато більше можливостей. Раніше реєстри були закриті: ми не могли просто зайти й подивитись, хто власник фірми, – розповідає Лещенко. – Нелегальні бази швидко застарівали, й посилатись на них як на джерело інформації ми не могли. Потрібно було подавати запит та витяг із реєстру, й це не завжди давало результат. А тепер ви вводите назву компанії на сайті й бачите фінальних власників. Так само буде з реєстром нерухомості, а потім, можливо, і з реєстром транспортних засобів.

Новим інструментом, що відкриває для розслідувачів величезні горизонти, є дрони – літальні апарати з дистанційним керуванням, що дозволяють знімати закриті території. Іще недавно, каже Лещенко, можна було лише мріяти про щось подібне – всі боялись переслідувань; “зараз уже корупціонери бояться дронів, а не журналісти корупціонерів”.

Позитивною тенденцією є й мода на розслідувальну журналістику та, відповідно, зростання кількості проектів, які займаються нею. Це породжує конкуренцію, що змушуватиме журналістів удосконалювати свої матеріали. “Стало набагато більше журналістів-розслідувачів. Усяких, але в тому числі й хороших, і тих, що весь час ростуть. Дедалі більшає людей, які цього прагнуть, у регіонах, і це важлива тенденція. Ми хочемо допомагати журналістам із Лебедина й Нових Санжар говорити про свої місцеві історії зловживань у столичних виданнях. Семінари з розслідування заповнені вщерть”, – констатує Олексій Шалайський.

“Я назвав би це золотим віком розслідувальної журналістики в Україні”, – говорить Лещенко. Збільшилась і кількість медійних каналів, що публікують  розслідування: вперше в історії повноцінні проекти виходять на Першому національному, а також на популярних онлайн-телеканалах. “Після Майдану стався своєрідний вибух – проект журналістських розслідувань захотів мати мало не кожен телеканал”, – погоджується Ференс, проте зауважує, що це не завжди добре впливає на якість, адже дехто з колег женеться за сенсаціями.

Білі плями

За статистикою, Міністерство оборони зараз, у час війни на Донбасі, привертає найбільшу увагу розслідувачів. Проте, на думку Любомира Ференса, оборонний комплекс не є достатньо висвітлений, адже на багато речей там накладено грифи “секретно” чи
“військова таємниця”. “Я займаюся цією темою, бо туди справді йде багато грошей. А де є великі гроші, там є й велика вірогідність махінацій”, – говорить журналіст.

Обираючи сферу для пошуків корупційних зловживань, розслідувачі зазвичай орієнтуються на масштаби вкраденого. “Міносвіти не йде в порівнянні з Міненерго або з махінаціями в державних закупівлях, – пояснює Лещенко. – Але, можливо, варто звертати більше уваги на Міністерство праці й соціальної політики, Міністерство охорони здоров’я, зокрема закупівлю ліків державою, адже це стосується всіх”.

Перешкодою може стати відстань: київські журналісти не завжди мають змогу їхати в регіони, а на регіональних журналістів не скрізь можна покластися. На ще одну проблему вказує Олексій Шалайський: журналісти мало знаються на конкретних галузях, наприклад, медицині, екології чи релігії. “Не обов’язково починати з розслідувань. Але, якщо ти розумієшся на екологічній тематиці, то рано чи пізно стикнешся з корупцією в цій галузі. До того ж, у спеціалізованих фахівцях є потреба на ринку”, – каже він.

Чи можна навчитись журналістського розслідування? Олексій Шалайський не має певної відповіді: “На журфаках точно такого не вчать. Навіть у фахівців важко навчитися, адже потрібна практика, а не розповіді. А в редакцій немає часу розповідати, як робити цукерку: вони просто завертають погані тексти без пояснень”. Тому журналіст рекомендує починати з простіших жанрів і згодом приходити до розслідування. А також учитись працювати з документами, шукати інформацію та аналітично мислити, адже найбільша проблема української журналістики, на думку керівника “Наших грошей”, – відсутність логічного мислення.

Проблеми

– Головна проблема – брак часу й ресурсів на проведення повноцінного розслідування. Але цього завжди треба прагнути: що довше й глибше копаєш, то краще, – каже Любомир Ференс.

Олекса Шалайський називає вагомою проблемою брак достовірних джерел: “У регіонах є проблема надмірної довіри до власних джерел: якщо кум із водоканалу каже, що його начальник краде на закупці, значить, це істина в останній інстанції – які ще потрібні документи? Коли ти пишеш ‘як стверджують мої джерела’, десь у світі помирає маленьке котенятко. Подекуди так глянеш – поля всіяні трупами котів. У нас це заборонено: інформація просто йде в портфель як така, що не може бути підтверджена з відкритого джерела”. До того ж, журналісти не готові докладати великих зусиль до розслідування: їм ліньки, наприклад, уважно читати реєстр судових рішень.

Не проблемою, але ризиком є патріотичні міркування, що зупиняють журналістів перед розслідуванням зловживань влади та політиків. “Це є, особливо на деяких каналах, – визнає Ференс. – Та, коли ти виявляєш зловживання в силових відомствах чи в оборонному комплексі, його треба показувати. Часто нам закидають, що цим ми працюємо на руку Кремлю. Тоді зустрічне питання: на кого ми працюємо, коли мовчимо?”

На фото: Олекса Шалайський

Право на зображення належить: УКУ