Наприкінці минулого року було відкрито нову сторінку в історії впровадження суспільного мовлення (СМ) в Україні. Уряд та народні депутати від трьох опозиційних фракцій внесли до Верховної Ради свої варіанти законопроектів щодо створення цього типу медіа. Котрийсь із них, швидше за все, й стане основою для створення вітчизняного варіанту СМ уже цього року. Для кращого розуміння процесів розгляду в парламенті кожного із законопроектів та особливостей кінцевого продукту у кожному з випадків, порівняємо основні положення урядового та опозиційного документів.
Урядовий законопроект “Про Суспільне телебачення і радіомовлення України” 12 грудня 2012 року до Верховної Ради вніс Кабінет Міністрів. Він є абсолютно новим документом, головними розробниками якого стали Громадська гуманітарна рада при Президенті України та Державний комітет телебачення і радіомовлення України. Підписи голови Держкомтелерадіо Олександра Курдіновича стоять й під порівняльною таблицею та пояснювальною запискою до цього проекту закону.
Опозиційний законопроект “Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України” 13 грудня 2012 року внесли до парламенту народні депутати Андрій Шевченко (фракція Об’єднаної опозиції), Тарас Кутовий (фракція партії УДАР) та Ігор Мірошниченко (фракція ВО «Свобода»).

Його авторами зазначені нардеп Андрій Шевченко, юрист Дмитро Котляр, юрист громадської організації „Інститут масової інформації” Роман Головенко та директор громадської організації „Інститут медіа права” Тарас Шевченко. Хоча цей проект закону подано в новій редакції, але попередній його варіант у Верховній Раді зареєстрували ще в 2008 році, та минулого скликання він ухвалений не був.

Подібними частинами обох документів є пункти, в яких йдеться про завдання та принципи діяльності українського СМ. І урядовий, і опозиційний законопроекти зобов’язують цей медіум дотримуватися стандартів неупередженої журналістики та керуватися в своїй діяльності інтересами різних суспільних груп. Розбіжності ж починаються під час опису процедур створення, управління та фінансування СМ.

Внесений кабміном проект закону чітко не визначає, яке майно має стати основою для створення СМ в Україні. Згідно з ним, ця медіакомпанія повинна мовити на двох теле- та двох радіоканалах. На нових чи вже існуючих потужностях забезпечуватиметься ця вимога, документ не уточнює. Опозиційний же законопроект чітко визначає, яке майно держава має передати СМ для початку його функціонування, а саме: Національну телекомпанію України; Національну радіокомпанію України; Державну телерадіокомпанію “Всесвітня служба «Українське телебачення і радіомовлення»”; Державну телерадіокомпанію “Культура”; обласні державні телерадіокомпанії, Державну телерадіокомпанію “Крим”, Київську державну телерадіокомпанію, Севастопольську державну телерадіокомпанію; Українську студію телевізійних фільмів “Укртелефільм” та Українське національне інформаційне агентство “Укрінформ”.

Управляти вітчизняним СМ, на думку урядовців, мають Наглядова Рада та Правління. Наглядова рада обирає голову та членів Правління й визначає основні напрями діяльності цього медіуму. До її складу входять 17 осіб: 14 представників від всеукраїнських громадських об’єднань з різними видами діяльності, та 3 представники –  від Кабінету Міністрів України. Правління ж здійснює керівництво поточною діяльністю СМ. Опозиціонери, в своєму законопроекті, визначили, що для управління цим медіумом достатньо одного органу – Ради суспільного мовлення. Вона складається з 15 членів, дев’ять осіб призначають за поданням депутатських фракцій Верховної Ради України та шість осіб – за поданням конференції представників громадських організацій, що діють у сфері журналістики або захисту свободи слова. Рада суспільного мовлення, як і Наглядова рада у кабмінівському проекті закону, опікується головними аспектами функціонування СМ, поточною ж діяльністю керуватиме Генеральний директор, якого на своєму засіданні й обиратиме Рада суспільного мовлення.

Основним джерелом фінансування, згідно з урядовим законопроектом, після 4 років перехідного періоду виключно державного забезпечення, має стати абонентна плата громадян, при цьому прямо не забороняється реклама. Опозиційний проект закону чітко забороняє рекламні повідомлення та встановлює головним джерелом фінансування СМ на весь час існування – державний бюджет. Відповідно до нього, така медіакомпанія має отримувати 0,05% від видатків Державного бюджету України на відповідний рік.

Порівнюючи відмінні статті обох законопроектів, можна зробити висновок, що опозиціонери чіткіше визначили порядок набуття та управління СМ своїм майном, ніж урядовці, але опозиційний документ програє поданому кабміном у частинах керівних органів та джерел фінансування.

Чіткий перелік вже існуючих підрозділів, які мають стати базою СМ, у випадку ухвалення Верховною радою опозиційного проекту цього закону, дає реальні підстави для створення та початку діяльності даного медіуму в Україні вже у 2013 році. В той самий час, більшість представників від парламентських фракцій у керівному органі СМ, за опозиційним законопроектом, може призвести до політизації діяльності цього медіуму та перенесення до нього міжпартійної боротьби. В урядовому ж варіанті даного закону більшість у керівному органі СМ, навпаки, належатиме представникам громадських об’єднань, та й їхній спектр не зводиться до медійних або правозахисних, що дозволить охопити інтереси більшої кількості суспільних груп. Фінансування ж з абонентської плати громадян надає вищий ступінь незалежності СМ, ніж з окремого фіксованого рядку державного бюджету, оскільки позбавляє адміністрацію цього медіуму непрямого тиску уряду та парламентських фракцій під час ухвалення кошторису країни на черговий рік. Фіксована сума, зазначена в опозиційному законі, не може убезпечити СМ, наприклад, від маніпуляцій під час переведення коштів на його рахунки з державних.

Але, незважаючи на всі відмінності та зауваження, обидва законопроекти в цілому відповідають міжнародним нормам щодо створення та діяльності СМ. Тож основними моментами, які визначать долю українського варіанту цього медіа, стануть швидкість ухвалення котрогось із зазначених проектів законів та чіткість й достовірність практичної реалізації його теоретичних положень.