Кому вірити? Криза надійності європейських медіа

листопада 26, 2015 • Етика та якість • by

Capture-newspaper-hat

Повернімося думками у 3 грудня 2013 року: головний редактор The Guardian Алан Расбріджер (Alan Rusbridger) дає свідчення перед комітетом внутрішніх справ Палати громад. Це був 78-хвилинний допит про рішення його газети опублікувати особливо секретні документи Агентства національної безпеки США, що надійшли від інформатора Едварда Сноудена.

Расбріджер говорив, притишивши голос. Хоч подекуди плутався, його меседж був більш, ніж чітким: журналісти The Guardian ретельно перевірили конфіденційні матеріали, надані Сноуденом.  Вони затерли на документах усі імена, проконсультувалися з експертами. Лише після цих пересторог газета опублікувала ці тексти – не виступаючи проти демократії, а просуваючи її. За його словами, у демократичній країні зі свободою преси журналісти зобов’язані викривати такі згубні практики заради суспільного інтересу. Слідчі комітету не висунули жодних переконливих контр-аргументів.

Тоді, два роки тому, the Guardian опублікувала багато журналістських розслідувань, які дуже посприяли репутації видання. У рік викриттів Едварда Сноудена британці назвали The Guardian  “найбільш надійною і точною газетою Великої Британії”.

Це гарна новина. Погана новина полягає в тому, що навіть The Guardian втрачає читачів. Газета та веб-сайт працюють у збиток, і ситуація все погіршується. Досягнення журналістів The Guardian  можливі лише завдяки тому, що the Scott Trust Foundation, яка володіє газетою, щороку фінансово підтримує видання сумою £50 мільйонів на рік. Де ще у світі таке трапляється?

Журналістика у Західній Європі: криза довіри

Справді, ширша картина журналістики у Європі – сумна: журналістика у Західній Європі потерпає від “кризи довіри”. У цій статті я висуваю п’ять тез про це явище.

Теза 1: Зниження здатності досліджувати

Що робить журналістику авторитетною? Кожен знає цей критерій, хоча б інтуїтивно: вона має бути незалежною і потребує наполегливої, професійної роботи, а також відповідального дослідження. Достовірна журналістика – не безкоштовна. Коли видавці бачать, як їхні прибутки знижуються, вони затягують пояси своїх журналістів. У Німеччині майже всі редакції скорочують штат. У щоденних газетах надто мало редакторів мають продукувати надто багато матеріалів. Більшість з них насправді не можуть відповідати за те, що публікують, бо не знають, правда це чи ні. Ось чому вони надають перевагу публікуванню офіційних версій.

Теза 2: Брак професіоналізму

Це приводить мене до другої тези – про професіоналізм у медіа. У Німеччині багато редакцій, де зокрема молоді редактори не дуже розуміють, що таке журналістське дослідження. Вони шукають у Google, клікають на перші п’ять результатів пошуку і називають це “дослідженням”. Перевірка джерел, активний пошук інформації, інтерв’ювання у рамках розслідування стали рідкісними винятками. Багато ньюзрумів лише публікують те, що їм надають маркетингові агенції чи політичні й корпоративні спін-доктори. Вони навіть не усвідомлюють, що насправді займаються піаром, а не журналістикою. Проте більш освічені групи аудиторії це помічають. Вони вже не сприймають таку журналістику всерйоз – низхідна спіраль прискорюється.

Теза 3: Гонитва за рекламними доходами

Зараз я доходжу до моєї третьої тези, про медіа-індустрію. Погляньмо на онлайн-медіа. Вони видають свій журналістський контент безкоштовно. Відповідно, мусять генерувати більше доходів з реклами. Працюють на кількість кліків, переглядів сторінки і унікальність контенту. Змагаючись за увагу читача, кожен намагається бути швидшим і яскравішим за інших. Втіленням цього є Buzzfeed, а у Німеччині – блог heftig.de. Грубо представлені, недоречні “сенсації” публікуються з єдиним наміром – отримати кліки від користувачів. Згодом дані профілів користувачів можуть збирати і продавати рекламним компаніям. Такий тренд пошиються і на журналістику. Багато новинних сайтів із широким охопленням публікують тривіальні новинні історії, прикидаючись, нібито це журналістика. Ми створюємо нове покоління людей, які вірять, що журналістика – ніщо більше, ніж генерування  класної невигаданої розваги.

Теза 4: Надто багато думок, надто мало фактів

Моя четверта теза стосується елітних медіа, так званих лідерів думки. Ключові якісні ЗМІ розуміють, що не можуть залучити молодшу аудиторію. Зокрема, високоосвічені молоді люди вишукують новини самостійно, через Facebook, Google чи інші агрегатори. На мою думку, провідні медіа роблять із цих трендів неправильні висновки.

Неважливо, обираєш ти BildZeitungDer Spiegel, Frankfurter Allgemeine, Sueddeutsche, чи регіональні газети. Що б не трапилося у світі, воно відразу ж поглинається хвилюючими опініями про те, чим було спричинене. Очевидно, головні редактори вважають, що мусять постійно надавати інтерпретації і точки зору щодо останніх подій, навіть якщо факти поки незрозумілі чи суперечливі. Деякі добре відомі приклади стосуються української кризи, катастрофи літака німецької авіакомпанії Germanwings, іранського конфлікту і, з нещодавнього, потоку біженців і нового німецького висловлювання Willkommenskultur (культура гостинності).

Очевидно, багато редакційних колективів забули свій ключовий принцип про те, що “коментарі вільні, а факти священні”. І перш за все ви маєте знати факти… До речі, вигадав цей вираз Чарльз Прествіч Скотт (Charles Prestwich Scott), видатний головний редактор The Guardian, який жив у ХІХ столітті. Довірчий фонд, що фінансує The Guardian сьогодні, названий на честь нього.

В наш час багато людей ставляться до медіа з недовірою, бо не отримують достатньо нейтральної інформації, а вимушені читати надто багато коментарів та оцінок. Ті читачі, чиї політичні точки зору цілком відмінні від точок зору елітних журналістів, особливо незадоволені.

Теза 5: Новинний контент стає “мейнстримом”

Надто часто усі головні новинні джерела публікують більшою чи меншою мірою ідентичні інтерпретації того, що вони вважають бажаним з точки зору політики, економіки та культури. Таким чином вони посилюють один одного. Чи-то у виборі тем, чи заголовків, редакційних та експертних інтерв’ю, у ток-шоу чи головних телеефірах – ви завжди знайдете майже ідентичний, мейнстримний матеріал. Це пов’язано із німецькою політичною культурою.

Не вперше Німеччину очолює велика коаліція. Зв’язки між лібералами лівого крила і правими консервативними позиціями – розмиті; дебати про базові політичні принципи – відсутні. Як наслідок, для маргіналізованих груп точки зору мейнстримних медіа здаються зверхніми – особливо для тих, хто вважає себе переможеним у процесі соціальних змін. Мейнстримні медіа не обговорюють їхніх потреб, жалів та страхів.

Нині розрив між самовпевненими мейнстримними та маргінальними групами суспільства став широким і глибоким. Для багатьох мейнстримні медіа – це лише рупор “системи”. Саме тому вони називають їх Systemmedien і виступають проти Lügenpresse (брехливої преси).

Volkswagen і не тільки: що робити з розгубленою журналістикою?

Перш ніж завершити, я б хотів коротко згадати скандал довкола  Volkswagen (VW). Із 2012 року серед автомобільних експертів було відомо, що з викидами дизельних двигунів VW щось не так. У червні 2014 року незалежний берлінський екологічний інститут International Council for Clean Transportation (ICCT) повідомив німецьку громадськість, що показники викидів двигунів VW надзвичайно перевищують дозволений ліміт і компанія обманює владу. До кінця вересня 2014 року 43 німецькі новинні сайти опублікували статтю, що базувалася на одному і тому ж прес-релізі. Spiegel online обрав досить безневинний заголовок “Автомобільні компанії підробляють тести викидів” (Autobauer schummeln bei Angabe von Abgaswerten). І на цьому все. Жодне медіа чи новинна агенція не взялися за це як тему розслідування. Чи треба запитувати, чому ці головні медіа проігнорували цю тему? Священні не факти, а німецькі авто…

Через десять місяців, базуючись на даних ICCT, заходів проти VW вжила американська влада. Відтоді провідні німецькі медіа змагаються у хитромудрих коментарях про велику катастрофу німецької інженерної майстерності.

Я міркую, як би повелася у подібній ситуації The Guardian, якби таке трапилося у Великій Британії. Мені тривожно, бо британські колеги розповіли, що довіра до The Guardian також падає.

Що нам робити з цією розгубленою журналістикою?

Переклад з англійської мови статті “Who To Believe? European Medias Credibility Crisis“.

Текст базується на вступному слові Міхаеля Галлера, яке він виголосив на конференції European Centre for Press and Media Freedom-2015.

Право на фото: Flickr Creative Commons: Kate Ter Haar

Print Friendly, PDF & Email

Tags: , , , , , , , ,

Send this to a friend