Робота над репортажем про Covid-19 в одній з українських лікарень. Фото надане Мстиславом Черновим.

Фотографувати щоденне життя людей, яке змінилося до невпізнаваності. Документувати голоси вразливих груп, які болісно переживають локдаун та яких ніхто не почує без допомоги журналістів. Знімати медпрацівників, які збиваються з ніг, аби врятувати своїх пацієнтів, в той час як медична система заледве дає ради під тиском пандемії. 

Ця історія глибше вивчає особливості роботи тих репортерів, які працюють «на передовій» найрізноманітніших подій із камерами в руках.

Нова норма 

Перший випадок захворювання на Covid-19 в Україні був підтверджений 3 березня 2020 року. А з 11 березня український уряд запровадив карантинні заходи по всій країні. Це був момент, коли медіа почали переналаштовувати всі свої внутрішні процеси, щоб адаптуватися до локдауну. 

Володимир Петров працює фотокореспондентом у щотижневій газеті Kyiv Post шість років. На самому початку пандемії він уважно стежив за подіями в Китаї та підтримував зв’язок з іноземними колегами. Це дало редакції газети трохи часу, щоби підготуватися до майбутнього локдауну.

Володимир Петров на одній зі зйомок під час пандемії. Фото надане Володимиром.

За його спостереженнями, пандемія найбільше вдарила по тих медіа, які в першу чергу покладалися на новинний контент, який публікується швидко і часто не має оригінальності та глибини. Водночас, локдаун дає медійникам можливість переосмислити свій підхід до висвітлення подій. «Потік новин став досить дрібним. Однак є запит на оригінальні матеріали. Є простір для того, аби вигадати щось нове, що було б цікаво глядачам і читачам», – каже Володимир Петров.

Газета скористалася моментом й почала запроваджувати до свого контенту фотозйомки з дрона. В репортерів є час на те, аби вчитися користуватися новим обладнанням та урізноманітнювати матеріали на сайті. 

Фото з матеріалу про молодят, які вирішили не відкладати весілля і одружитися під час пандемії. Фото надано Володимиром Петровим.

Стас Козлюк працює репортером з 2012 року. Він створює як текстові, так і фоторепортажі. Протягом 9 років він працював в щотижневому журналі «Український тиждень». Однак у розпал кризи Covid-19 його скоротили.

Ще в березні офіс журналу почав працювати в дуже обмеженому режимі. Бюджет на відрядження також скоротили, тому Стасу довелося відкласти кілька ідей для матеріалів «у довгий ящик». 

Тим не менше, Стас почав приділяти більше часу власним довготерміновим проєктам. Наприклад, створив лонгрід з історіями та серією фотографій про те, як змінилося життя безпритульних людей під час пандемії.

«Для цього репортажу я, серед іншого, фотографував у пунктах роздачі їжі, організованих волонтерами. Мене вразила історія однієї літньої жінки. Вона має житло, але через коронавірусну кризу була настільки обмежена в коштах, що їй довелося пройти 12 кілометрів до безкоштовної їдальні, аби просто поїсти», – каже репортер.

Репортер Стас Козлюк протягом місяця працював над історією безпритульних людей в Києві. Фото надано Стасом.

Ще один український репортер Мстислав Чернов працює в агенції Associated Press з 2014 року. Він, а також колеги Євген Малолетка та Юрась Карманау, працювали над мультимедійним репортажем з текстом, фото та відео про спалах COVID-19 в Україні та про те, наскільки медична система була неготовою до поширення вірусу.

Перша складність, з якою зіткнулася команда, — це процес затвердження теми. Агенції нині не готові ризикувати своїми працівниками через пандемію. Окрім того, усі медіа зазнали скорочення бюджетів, тож вибір та обговорення тем для матеріалів стали дуже суворим та ретельним процесом.

«Мені також довелося провести місяць на самоізоляції через роботу над цим репортажем, і в цей час я не міг виконувати жодних інших завдань», — пояснює Мстислав Чернов.

Створення таких непростих багаторівневих історій ще більше ускладнюється карантинними обмеженнями. Отримати доступ до деяких локацій дуже складно й домовитися про зйомку через телефонний дзвінок майже неможливо. Це вимагає особистого спілкування та знайомства. Але незважаючи на всі труднощі, які довелося подолати команді, репортаж мав реальний вплив.

«Було кілька моментів, які мене найбільше вразили. Один з них трапився у лікарні, де бракувало обладнання для забезпечення пацієнтів киснем, — згадує Мстислав Чернов. – Медсестри бігали по лікарні, приносячи пацієнтам кисневі подушки. Однієї подушки вистачає приблизно на 10 хвилин. Тоді медсестрі доводиться знову бігти, щоб набрати в подушку кисень і принести пацієнтові. У цій лікарні було близько сотні хворих. А медсестер надто мало». Після виходу репортажу ця лікарня отримала допомогу — нове обладнання для забезпечення пацієнтів киснем.

«Під час роботи над цим репортажем, ми кожен день проводили в лікарнях. Це забирає багато енергії та створює і психологічний тиск. Повернувшись через 6 місяців, ми дізналися, що деякі люди, які нам допомагали, померли від COVID-19. Це теж не дуже легка річ», — додає Мстислав Чернов.

Довготермінова перспектива

Через пандемію медіа, певною мірою, мають більше часу для створення довготермінових проєктів, вивчення нових підходів та технологій для роботи. Володимир Петров з Kyiv Post припускає, що найближчим часом ми побачимо низку більш глибоких та справді креативних матеріалів.

Водночас усі репортери зазначають, що обсяг коштів на медіаринку зменшується. «Гонорари за репортажі в Україні не такі вже й великі. А зараз вони стають ще меншими. Я думаю, що головна проблема тут полягає в тому, як швидко відновиться медіаринок в Україні і повернеться на “допандемічний” рівень», – розмірковує Стас Козлюк.

Ще однією групою медійників, на яких і надалі тиснутиме пандемія, є фрілансери. Через локдаун вони втратили свою мобільність і не можуть їздити у відрядження. Крім того, великі медіа та агентства неохоче беруть на себе відповідальність за фрілансерів, які працюють над ризикованими репортажами.

Перехід до онлайн-подій також створює нові небезпеки для репортажу як такого. Журналісти не можуть бути фізично присутніми на віртуальних подіях, взаємодіяти з посадовцями та чиновниками – і, отже, тримати їх підзвітними. «Онлайн-події більш зручні, а медіа можуть заощаджувати гроші, просто використовуючи онлайн-стріми. Але це шкодить висвітленню подій», – каже Мстислав Чернов.

У нього також інший погляд на роботу над особистими проєктами: «Зазвичай це статусні роботи, для портфоліо. Але вони рідко приносять дохід. Є й хороші новини: багато фондів допомагають журналістам, такі як The Rory Peck Trust та National Geographics. Але цього точно недостатньо».

Погляди, висловлені на цьому сайті належать авторам і не обов’язково відображають точки зору, політики та позиції EJO. 

Стежте за нами у Facebook та Twitter і підписуйтеся на щомісячну розсилку