Аят Басма на Львівському медіафорумі. Фото Дарії Скрипнюк

Журналістка новинної агенції Reuters Аят Басма досліджує вплив війни на життя меншин у Сирії та Іраку, пише про біженців. За її словами, вже 11 років вона робить усе можливе, аби писати про людей, розповідати їхні історії.  Під час Львівського медіафоруму Аят Басма  поділилася досвідом роботи воєнною кореспонденткою та своїм поглядом на «жіночу» журналістику. EJO публікує ключові тези із виступу журналістки.

Моя професія – розповідати людські історії. З 2007 року й до сьогодні у мене не було жодного нецікавого дня – незалежно від того, про що я пишу. Новинна агенція Reuters висвітлює гарячі новини,  найважливіші події світу, багато з яких – конфліктні. Проте, я і вся команда агентства виділяємо багато ресурсів на те, щоби розповідати саме людські історії. Цілком можливо описати навіть історію усієї країни через розповідь однієї людини. Проте, багато залежить від того, скільки часу журналісти готові на це витратити, і ще більше – від ставлення до оповідача. Найголовніші правила: просто слухати й дозволити йому виговоритися, адже кожна людина має власну історію, яку пояснює своїми, простими словами.

Я завжди намагаюся співпрацювати з людьми по різні боки конфлікту. Наша новинна компанія має своїх кореспондентів у різних точках світу, відповідно – доступ практично до всіх важливих нам людей. Як приклад, розповім про роботу в Сирії. Одна наша команда висвітлює сторону сирійського уряду, інша – спілкується з бойовиками, щоби почути і їхню позицію. Здатність подивитися на ситуацію з точки зору стороннього спостерігача – важлива, бо це – версія історії зсередини й вона потрібна завжди. Проте, ситуація ззовні – це точка зору незаангажованого спостерігача і тут я б хотіла наголосити на безсторонності й неупередженості, якими завжди намагаюся керуватися на місці події. Безперечно, не можна бути всередині й не мати свого бачення ситуації, але потрібно дбати про те, що хочуть чути ваші споживачі й намагатися тримати себе на відстані від подій. Суть у тому, що правда має багато видів і проявів: головне – зробити свою справу й у той же час  відсторонити особисту точку зору.

Журналістика ніколи не була виключно чоловічою професією. Я не вчилась на факультеті журналістики, а вивчала літературу: у 2003 році вирішила спробувати писати про людей. Це було складно, але можливо. Коли я починала працювати, не замислювалася про жіночність і журналістику. мене цікавила робота – донесення історій. Ніколи не думала, яким було би моє життя, якщо я була б чоловіком-журналістом. Безперечно, подекуди у світі має значення, якої статі журналіст. Проте, у Лівані, де я живу, немає поняття, що журналістика – чоловіча професія. Вона ніколи не була винятково чоловічою. Завжди потрібно дотримуватися чіткого правила – не узагальнювати. Проблема гендерної нерівності існує всюди, але її масштаби – не настільки великі, як собі видумують люди. Я ніколи не відчувала «інакшості» через те, що я – жінка. Завжди є вибір – показати людині, що вона тобі цікава. Частіше, їй байдуже хто слухає історію: чоловік-журналіст чи жінка-журналістка.

Бути жінкою у журналістиці – це маленька перевага. Мені ніколи не доводилося прикривати обличчя в гарячих точках Лівії, Іраку чи Сирії. Інші частини тіла – так, але не лице. Я говорю місцевою мовою й взагалі ліванці мають хорошу репутацію в районі Близького Сходу, їх люблять. Але, знаєте, у жінки-журналістки є маленька перевага: люди готові відкритися тобі, лише тому, що ти –  жінка. Насправді, упередження стосовно того, що жінок у зонах конфлікту не хочуть бачити – хибні. Нещодавно я висвітлювала вибори в Іраку і могла спілкуватися з жінками, які, я переконана, ніколи б не відповіли на питання журналіста-чоловіка. Я – жінка і захищаю права жінок. До сьогодні  вони були німими свідками, тими, які сидять вдома й захищають своїх дітей.

Я б ніколи не сказала, що обрала не ту професію. Я багато чому навчилася, працюючи кореспондентом. У цій професії я бачу певний героїзм, особливо під час роботи у гарячих точках. Відверто, мені щонайменше тричі поталанило: з агентством, яке не стає на чийсь бік і присутнє всюди; зі знанням мови, культурних, релігійних та інших аспектів – тобто з розумінням, на що звертати увагу; з тим, що я ніколи не сама. Знаєте, що важливо? Не покладатися лише на те, що знаєш чи на те, що думаєш, а завжди випитувати усе, що потрібно й шукати ресурси, на які можна покластися. Я от завжди раджуся зі своїми колегами, бо довіряю їм, так само, як покладаюся на місцевих, у містах де я – чужа.

Бувають історії, події й сюжети, які комусь допомагають. Маю надію, що журналістика працює у правильному руслі: це така професія, яка розповідає історії. Я із захопленням слухаю те, що говорять люди і завжди залишаюся на людському боці історії: глибше бачення завжди дають незаангажовані спостерігачі. Раджу усім іти за покликом серця. Згадалося, як мій колега колись сказав, що у журналістиці багато романтики, бо журналісти завжди хочуть врятувати світ. Насправді, це не так: будуть як дуже хороші дні, як і жахливі… Але у будь-які з них потрібно шукати людські історії та готувати сюжети, що комусь допоможуть. І робити їх якнайкраще.

Фото Дарії Скрипнюк