Наталія Седлецька та Крістіна Бердинських. Фото: RFE/RLП
Одним із найбільш небезпечних регіонів для роботи в медіа залишається пострадянський простір – через посилення авторитарних тенденцій у більшості країн та продовження воєнних конфліктів. Йдеться як про обмеження роботи журналістів, так і про фізичні загрози.
Україна
За даними міжнародних організацій Freedom House та «Репортери без кордонів», лише в Україні, Молдові та Грузії «частково вільні» ЗМІ, хоча свобода медіа і тут залишається хиткою, про що свідчать останні справи проти або за участі журналістів. Наприклад, 4 вересня стало відомо, що суд дозволив Генеральній прокуратурі України отримати доступ до телефонних розмов та листування головного редактора проекту «Схеми» (Радіо Свободи) Наталії Седлецької. В ухвалі суд надав доступ слідству до дзвінків та смс-повідомлень Седлецької з липня 2016-го по листопад 2017-го та до даних про місце розташування її телефону. У цей час «Схеми» оприлюднили декілька важливих матеріалів, які викривають корупцію у вищих ешелонах влади.
Таке рішення, повідомили в Радіо Свобода, «грубо порушує міжнародні стандарти і не відповідає зобов’язанням України із захисту вільної преси». Речниця організації Джоанна Левісон додала, що такі дії українського суду «створюють несприятливу атмосферу для українських журналістів і мають бути скасовані».
Інститут масової інформації та інші журналістські правозахисні організації опублікували заяву, в якій обурилися діями Генеральної прокуратури та суду, які порушують «фундаментальне право на приватність, а також право на захист журналістських джерел», які, зокрема, гарантуються Європейською конвенцією про захист прав людини та рішеннями Європейського суду з прав людини.
«Захист журналістських джерел є фундаментальною основою незалежної журналістики та гарантією діяльності викривачів і розслідувальної журналістики. Наявність гарантії конфіденційності викривача є часто єдиною можливістю отримання інформації про порушення прав людини, зловживання, корупцію і небезпечні екологічні наслідки», – зазначено у зверненні.
Згодом про аналогічну ухвалу повідомила журналістка видання «Новое Время» Крістіна Бердинських.
Щодо ситуації Наталії Седлецької Європейський суд з прав людини 18 вересня виніс безпрецедентне запобіжне рішення. Крістіна Бердинських наразі оскаржує ухвалу, винесену Печерським судом міста Києва.
Прикметно, що судові рішення прийняті в період, коли в Україні починається виборча кампанія, а журналістські матеріали можуть нести загрозу рейтингам окремих осіб.
Одним з найбільш резонансних прикладів залякування журналістів є вбивство відомого журналіста Павла Шеремета у центрі Києва. Незважаючи на те, що минуло вже більше двох років, слідчі органи досі не можуть знайти причетних до вбивства.
На другу річницю вбивства, прокуратура повідомила, що у слідства є підозрюваний, але його не ідентифікували. Більше того, розслідування справи засекретили і журналісти не можуть слідкувати за її перебігом, каже головний редактор інтернет-видання «Українська правда» Севгіль Мусаєва Боровик. «До цього часу в нас був хоча би доступ до реєстрів судових рішень, і ми могли зрозуміти, яким чином рухається слідство, що роблять слідчі. Зараз усі ці речі засекречені і ми не можемо взагалі жодним чином контролювати слідство», – розповідає вона
22 лютого 2018 року у Рівному спалили офіс відомої в області розслідувальної організації «Четверта влада». За словами журналістів, які на той момент знаходилися в приміщенні, невідомий чоловік кинув в офіс 2 пляшки із запальною сумішшю, внаслідок чого повністю згоріла одна кімната.
Заступниця головного редактора сайту Антоніна Торбіч пов’язує це виключно з професійною діяльністю: «Побутових конфліктів не маємо. Оприлюднюємо розслідування про незаконні будівництва, захоплення землі в рекреаційних зонах, корупцію і порушення у різних сферах. Тому недоброзичливців маємо чимало, вочевидь».
Випадки, коли перешкоджали діяльності журналістів непоодинокі. У травні 2017 року в Одеській області на власному подвір’ї посеред ночі побили журналіста місцевого видання, який пише про зловживання владою з боку колишнього керівництва району. У серпні в іншому районі Одещини побили головного редактора газети «Наддністрянська правда», який публікував матеріали про незаконні звалища та будівництво без дозвільних документів. Загалом, за даними Інституту масової інформації, впродовж 2017 року експерти зафіксували 181 випадок перешкоджання журналістській діяльності, з яких – перешкоджання (92), погрози (38), побиття (30).
Незважаючи на це, журналістика розслідувань в Україні активно розвивалася у часи після Євромайдану, про що свідчить поява нових проектів, наприклад, «Схеми», «Слідство.інфо», «Наші гроші» тощо. Саме після Майдану в Україні вперше було проведено найбільший у Східній Європі фестиваль журналістів-розслідувачів Mezhyhirya Festival.
Засновник OCCRP Дрю Салліван вважає Україну у позитивному сенсі винятком на пострадянському просторі. «У загальному, ситуація на пострадянському просторі дуже погана, – каже Салліван, – але з точки зору свободи та незалежності преси ситуація в Україні найкраща».
За межами України
В інших країнах пост-радянського простору, за винятком країн Балтії, ситуація ще гірша. Про це свідчать масові арешти, перешкоджання проведенню розслідувань та підготовки матеріалів, що містять критику.
Однією з найбільш проблемних є ситуація в Азербайджані, де після 2014 року влада закрила або змусила емігрувати всі незалежні ЗМІ – Meydan, Azadliq, – які здійснювали розслідування діяльності органів влади; багатьох журналістів та редакторів затримали та ув’язнили; продовжуються переслідування громадських активістів та тих кореспондентів, які намагаються дізнатися більше про життя сім’ї президента країни Ільхама Алієва. Влада країни продовжує залякувати журналістів, які емігрували, декого вдалося схопити і насильно доправити в Баку.
Недарма саме вони є аутсайдерами у світовому рейтингу свободи слова. Для прикладу, у 2014 році влада Азербайджану звинуватила у зраді опозиційну журналістку Арзу Гейбуллу, яка розслідувала діяльність владної верхівки країни. Підставою звинувачення була її співпраця з турецько-вірменською газетою.
Через схожі звинувачення до в’язниці потрапив не один опозиційний журналіст. Один із найбільш резонансних випадків – засудження незалежної журналістки Хідіджі Ісмайлової, яка хоч згодом і була звільнена, але отримала заборону виїзду з країни на п’ять років.
У 2015 році азербайджанські журналісти Лейла Мустафаєва та Афган Мухтарлі переїхали до Грузії. Однак, у травні 2017 року Афгана викрали у Тбілісі, а згодом звинуватили у незаконному перетині грузинсько-азербайджанського кордону. За словами Мустафаєвої, причина його арешту – публікація її чоловіком інформації про корупцію президента країни. «Коли ми вже жили у Грузії, Афган встановив зв’язки сім’ї президента у сфері туризму, банківської справи та перевезень Грузії. Після того як він опублікував цей цикл матеріалів у другій половині 2015 року за нами почали стежити», – розповідає журналістка Мустафаєва.
У 2017 році, за словами Арзу Гейбулли, уряд Азербайджану вдався до нових спроб тиску на організації, що публікують розслідування. Оскільки з 2014 року всі незалежні організації працюють з-за кордону і використовують Інтернет для поширення матеріалів, влада почала посилювати ddos-атаки та закривати YouTube-канали через звинувачення у порушенні авторських прав.
Активно методи переслідування журналістів використовують у країнах на схід від Каспійського моря – Туркменістані, Узбекистані, Таджикистані, Казахстані і менше Киргизстані.
Засновник OCCRP Дрю Салліван описує ситуацію так: «У кожній з країн Центральної Азії спостерігається суттєвий регрес. Активно переслідують журналістів у Казахстані і Таджикистані, ніколи не була ситуація хорошою в Узбекистані і Туркменістані. У Киргизстані доволі непогано, там є надія, тому що країна залишається більш-менш незалежною, в тому числі і ЗМІ».
В Узбекистані, за даними Human Rights Watch, журналістів продовжують звинувачувати в «екстремізмі». Наразі двоє журналістів – Бобомурод Абдуллаєв та Хайот Насреддінов – ув’язнені та піддаються тортурам через політично вмотивовані справи. Абдуллаєв повідомив родичам, що його на три дні голим кинули до карцера, а згодом змусили 6 днів стояти без сну.
У звіті про ситуацію зі свободою слова в Узбекистані зазначено, що «журналісти бояться за професійні наслідки, якщо вони дозволять собі перейти межі урядової толерантності».
Таджицька журналістка Мухайо Назімзода розповідає, що місцеві чиновники дуже хворобливо сприймають критичні публікації. «Якщо навіть у дрібного чиновника є «брат або сват» зверху, навіть найбільш незначна критика може стати причиною переслідування журналіста», – пояснює вона.
У грудні 2017 року в Таджикистані заарештували журналіста Хайрулло Мірсаідова, звинувативши у «розтраті державних коштів», а згодом додавши обвинувачення в «розпалюванні національної та расової ворожнечі». За місяць до цього журналіст опублікував декілька статей, у яких звинуватив чиновника адміністрації одного з регіонів у вимаганні хабаря. У кінці серпня Хайрулло після рішення суду звільнили з-під варти.
У Білорусі відмовляють у ліцензії опозиційному телеканалу Belsat TV, який критикує діяльність влади. Журналісти видання працюють без акредитації, яку вимагає влада, а тому ризикують бути затриманими за будь-якої нагоди.
За словами журналіста Ігоря Ільяша, білоруська влада навчилася використовувати засоби тиску, які залишаються поза увагою громадськості – «нижче рівня радарів» – і не здатні спричинити значний міжнародний резонанс. Найчастіші способи залякування – виклики в КГБ і тиск на редакцію.
«У різні роки моєї журналістської практики мене викликали на розмову в КГБ, де погрожували різного роду «проблемами», передавали погрози через колег, багато разів затримували, але на короткий термін, присилали анонімні погрози в інтернеті, тиснули на моє керівництво з вимогою цензурувати мої публікації (в одному з випадків редактор заборонив мені працювати над профільною темою) або звільнити (що зрештою і сталося). Практично завжди перешкодою ставав КГБ», – розповідає Ільяш.
У приватних розмовах про негативні тенденції у сфері свободи преси розповідають також журналісти Вірменії, Грузії та Молдови.
Заступник головного редактора вірменського розслідувального проекту Hetq.am Ліана Саядян розповідає, що в останній час в їхній практиці не було затримань чи побиття журналістів. Однак, активність з перешкоджання журналістській роботі зростає у період виборів. «Під час виборів журналістам не дають працювати, техніка, в тому числі камери і записи на них знищуються. Також надходять погрози про припинення мовлення. Коли журналісти пишуть скарги в поліцію, зазвичай нічого не відбувається, лише у деяких випадках були застосовані дисциплінарні заходи проти окремих чиновників», – каже журналістка.
Спільна риса країн пострадянського простору – це продовження тиску на незалежних журналістів. Факти свідчать, що цензура час від часу повертається навіть там, де, здавалося б, ситуація почала покращуватися.
