Фото: Pixabay/jarmoluk

Робота візуальних журналістів часто пов’язана зі стресом, емоційною перенасиченістю та небезпекою для здоров’я. Як журналісти описують та яким чином реагують на пов’язані з такою діяльністю емоції – у дослідженні «Виокремлюючи емоційну працю та роботу візуальної журналістики» вивчав Ті Джей Томсон (T. J. Thomson) із Квінслендського технологічного університету (QUT), що в Австралії.

Досвід емоцій у журналістській роботі автор досліджував на основі 23 інтерв’ю з візуальними журналістами із восьми країн. Емоційну роботу він розглядає на трьох етапах: виробництва, редагування та публікації, після публікації.

На етапі виробництва емоційна робота проявляється у налагодженні відносин з людьми, дотриманні дедлайнів та в роботі з редакторами. Один із респондентів так прокоментував уплив роботи на власний емоційний стан: «Ці люди просто завантажують нас своїми історіями… про смерть і горе, нерівність і боротьбу. Тяжкі речі. Ти вбираєш ці емоції та зношуєшся через декілька років. Я це зараз відчуваю. Я почав більш емоційно реагувати на речі, тому що, на мою думку, досягнув власного ліміту не те, що негативу, а відчаю, який спостерігав».

Під час редагування та публікації матеріалів журналісти постають перед дилемою: як правдиво зобразити суб’єктів, коли доводиться сперечатися з редакторськими рішеннями. Фрілансери також вказують про проблему недостатньої заробітної плати, безпеки робочих місць та відсутності наставництва і належного відгуку про роботу. Серед респондентів були фотографи, які самостійно покривали витрати на висвітлення події, сподіваючись, що редакції куплять зображення, що також є причиною тривоги.

Після публікації матеріалів емоційна робота для журналістів продовжується, адже їм здається, що вони мають залишатися на зв’язку зі своїми героями: «Я почувалася змушеною заспокоїти їх тим, що я досі піклуюся [про них], щоб вони зрозуміли, що існує дружба, побудована незалежно від роботи. Що я не використовувала їх».

Також візуальні журналісти поділилися на тих, хто посилює власні емоції під час роботи, та тих, хто їх стримує. Посилення емоцій пояснювали бажанням, щоб герої почувалися зручно й були розслабленими. На це, зокрема, впливали:

• масштаб події — портретні фотосесії вимагають більшої уваги до героя, ніж репортажі (коли журналіста майже не помічають);
• тривалість взаємодії — під час довготривалих проектів емоційна робота була більш імовірною;
• непередбачуваність подій — посилення емоцій відбувалося, якщо подія була спонтанною;
• темперамент героя — чим менш збуджена людина, або якщо вона не має чіткого погляду стосовно  певного питання, то більш імовірне посилення емоційного чинника.

Стримування емоцій також пов’язане із бажанням здатися професійнішими: «Вам потрібно зробити роботу та бути професійною. Плакати можна пізніше в машині, але ви повинні залишатися функціональними. Сльози, які спускаються вниз по щоці — це не погано, але зазнати невдачі та ридання не дадуть вам зробити те, заради чого ви прийшли». Щоправда, цієї причини не зазначив жоден респондент-чоловік

Серед інших факторів стримування емоцій у виснажливих ситуаціях – бажання не віддаляти героїв, відвернути увагу від себе чи підтримати баланс.

Із наслідками такої емоційної роботи журналісти працюють як з допомогою професійних консультантів-терапевтів, так і через обговорення з колегами, самоспостереження, перерву в роботі й навіть через вживання їжі,  напоїв, цигарок тощо.

На думку автора, подібні дослідження й обговорення емоцій в роботі може зарадити професійному вигоранню журналістів. Крім того, за його словами, це може покращити якість роботи – через зменшення дистанції між журналістами та героями завдяки встановленню емоційного зв’язку між ними.

Підпишіться на нашу щомісячну e-mail-розсилку найцікавішого у сфері медіа