Вукашин Обрадовіч, скріншот з відео VoA

Після розпаду великих тоталітарних та авторитарних блоків наприкінці ХХ століття, новостворені держави активно відмежовувалися від минулого та прямували до західного зразка врядування. Одним із проявів державотворення такого типу була журналістська свобода. Проте останні роки показали, що відбувся поворот назад як у структурі впливу на медіасистеми, так і у сприйнятті журналістами власної свободи діяльності.

Питання журналістської свободи країн із молодими демократіями (тобто таких, які у недалекому минулому пережили або тоталітарний, або авторитарний досвід урядування) завжди є дуже чутливим, а надто – для української аудиторії. Перепони, з якими стикаються медіапрацівники, змушують їх іти на радикальні кроки – аж до оголошення голодування, як це зробив редактор сербського видання Vranjske Вукашин Обрадовіч (Vukašin Obradović) у 2017 році.

Журналістську свободу та її сприйняття медіапрацівниками у Сербії та Чехії вивчають у своєму дослідженні Веріца Рупар (Verica Rupar), Аліце Нємцова Тейкалова (Alice Němcová Tejkalová), Філіп Лаб (Filip Láb) та Сонья Сейзова (Sonja Seizova). Автори виходять з того, що свобода медіа та свобода інформації означають автономність (як сукупність практик висвітлення подій) та незалежність (від зовнішніх сил) журналістських видань. Відповідно, поняття свободи може використовуватися як в позитивному (свобода для якісного висвітлення), так і в негативному (свободі від втручань зовнішніх сил) вимірі.

Дослідники вирішили зосередитися на аналізі дискурсу журналістської свободи у двох країнах, а журналістський вимір сприйняття свободи вивчити за допомогою даних отриманих у ході масштабного опитування у межах дослідницького проекту Worlds of Journalism, проведеного у 2012-2014 році. Крім цього, вони провели кейс-стаді протиріч між журналістикою і політикою в обох країнах останніми роками.

Дані опитування World of Journalism були додатково оброблені, щоби сфокусуватися на двох запитаннях: яку свободу мають журналісти у виборі тем та яку свободу мають журналісти у розставлені акцентів у матеріалі. При цьому, на момент опитування свобода преси і в Чехії, і в Сербії була більшою, ніж зараз. Відповіді респондентів свідчать, що в обох країнах журналісти  більше свободи мають у питанні розставлення акцентів у історії, а не в темі, що висвітлюється. Та навіть у виборі теми дві третини опитаних відповіли, що мають «повну» або «велику» свободу.

До того ж, сербські та чеські журналісти частіше визнавали перепонами такі процедурні труднощі як доступ до інформації, часові обмеження чи професійні стандарти, аніж політичні впливи зовні. Також в обох країнах серйозніший за політику вплив мали навіть персональні стосунки і те, яким чином сприйматиме медіапрацівників близьке коло знайомих.

Що стосується ролей журналістики, то чеські та сербські журналісти підтримують позиції, запозичені із дискурсу медіасвободи західних держав. У країнах молодих демократій про журналістські ролі говорять радше як про нормативний ідеал вільної суспільної дискусії, а не конкретну практику. На думку медіапрацівників у Чехії та Сербії, журналісти скоріше виконують інтервенціоналістську та моніторингову ролі – тобто активно реагують на випадки зловживання владою та спостерігають за політичним життям.  Разом з тим, на другому місці в Сербії та на третьому місці в Чехії – популістська роль, тобто роль ретланслятора заяв політиків (які у той самий час є медіавласниками).

Це не дивно, адже журналістська свобода в обох країнах суттєво знизилася. Сербія після завершення опитування у 2014 році пережила відкат до сильнішого політичного контролю над медіа. Під час подій 90-х років, коли Югославія стрімко переживала розпад радянської державної системи на тлі Балканської війни, контроль над медіа інерційно був зосереджений в руках влади. Незалежні медіа, які засновувалися у той самий час приватними власникам своїм коштом, або за допомогою грошей західних донорів, намагалися підважувати гегемонію провладного висвітлення. У 2015 році у Сербії пройшла медіареформа, котра означала, шо преса переходить під партійний контроль із доволі гнучким ставленням до закону.

На медіа, які висвітлювали події, що йшли в розріз із політикою правлячих партій, активно тиснули фінансовими методами: нескінченними перевірками та податковими штрафами. Після того, як Вукашин Обрадовіч оголосив голодування, працівники сербських медіа починають протестувати і легітимізують країни західної демократії як  «більш розвинені».

У той час, як сербські журналісти відчували повернення державного контролю над медіа, їхні колеги в Чехії зіштовхнулися із проблемою на перетині політики та економіки – олігархізації. Протягом останніх десяти років чеські медіа активно скуповувалися багатіями з політичними амбіціями – Зденеком Бакалою (Zdeněk Bakala), Яроміром Соукупом (Jaromír Soukup) та Андреєм Бабішем (Andrej Babiš), який згодом став міністром фінансів, а у 2017 році – прем’єр-міністром Чеської Республіки.

Така ситуація склалася через зменшення рентабельності медіаіндустрії в Чехії, а також відтік західного капіталу та медіаменеджерів. Нові чеські власники використовували пресу як політичний ресурс, що дозволяло їм прибирати з друку інтерв’ю, де їхні партнери висвітлювалися радше негативно, неформально забороняти працівникам ньюзрумів співпрацювати з дослідниками та словесно ображати журналістів у публічному дискурсі.

Проте у сприйнятті журналістської свободи медійниками цих двох доволі різних контекстів є дещо спільне. В обох країнах ми бачимо великі розбіжності між висловленим в опитуваннях дискурсом позитивної свободи (від внутрішніх обмежень, так звана «свобода до») та дискурсом негативної свободи (від зовнішнього втручання, «свобода від»), з яким журналісти зіштовхуються безпосередньо в роботі.

Зображення: скріншот з відео VoA (Glas Amerike)

Підпишіться на нашу щомісячну e-mail-розсилку найцікавішого у сфері медіа