Фото: Pixabay/Engin_Akyurt

Самоцензура журналістів може виявлятися у різних формах, не обов’язково мати стосунок до зовнішньої цензури, не обов’язково бути свідомою і умисною.

На основі інтерв’ю з українськими журналістами дослідник із Кембриджського університету Тарас Федірко у своїй статті для European Journal of Communication виокремлює три форми самоцензури.

У період з 2017 по 2019 роки автор тринадцять місяців присвятив етнографічному дослідженню українських редакцій громадського та суспільного мовлення. Першочергово він досліджував «Громадське ТБ», але також брав до уваги відділ новин UA:Першого.

Всього автор провів 60 біографічних інтерв’ю з журналістами, редакторами, продюсерами та менеджерами, а також спостерігав за працівниками в ньюзрумі, на зустрічах і тренінгах. Для кращого розуміння контексту інтерв’ював також журналістів з інших медіа та представників медійних громадських організацій. Загалом, як зауважує Федірко, зібрані дані склали досить інформативну картину про кар’єри журналістів та медіа-експертів, які прийшли у професію переважно на початку 2010-х і перейшли в громадське мовлення, розглядаючи його як альтернативу олігархічним медіа.

Хоча проведені інтерв’ю не були сфокусовані на темі цензури та самоцензури, ці питання неодноразово поставали в ході розмов і, зрештою, автор узагальнив озвучені приклади і виокремив три форми самоцензури журналістів – прагматичну, етичну та емоційну. Ці форми мають суттєві відмінності, але часом і накладаються одна на одну.

Прагматична самоцензура

За поясненням автора, прагматична самоцензура походить від очікувань журналістами позитивних чи негативних санкцій у контексті їхньої роботи. Це свого роду відповідь журналістів на приписи чи стимули, сформульовані впливовими особами і спрямовані ними через певну ієрархію, редакційні завдання чи інші зв’язки, з якими зіштовхуються журналісти у щоденній роботі. Тут не йдеться про страх явних наслідків, що виникнуть в разі відсутності самоцензури, а скоріше про зважування журналістом багатьох факторів.

«Це головна форма журналістської самоцензури в Україні, неважливо чи це результат домовленостей між політиками, медіавласниками, менеджерами чи редакторами (…), чи це прямі доручення і списки заборонених тем або осіб, чи це імпліцитне розуміння постійних змін у  коньюнктурі політичних або комерційних інтересів і зв’язків»,  – пише Тарас Федірко.

Приміром, учасниця дослідження, журналістка Надія, яка раніше працювала на одному із приватних телеканалів, розповіла, що після поразки української армії під Іловайськом в серпні 2014 року в її ньюзрумі з’явилася цілковита заборона згадувати наслідки цього бою.

«Журналісти думають: гаразд, навіщо мені знову йти до редактора і вимагати зробити цей сюжет, якщо вони мені цього все одно не дозволять».

«Наприклад, ми не відвідували важливі події, що мали стосунок до Іловайська. Ігнорували засідання парламентських комітетів, де це обговорювалося,  – розповіла Надія. – Спочатку це було рішення на рівні головного редактора новин. Якщо менеджер сказав, що висвітлення Іловайська небажане, ніхто особливо не намагався наполягати, щоб зробити цю історію. Журналісти думають: гаразд, навіщо мені знову йти до редактора і вимагати зробити цей сюжет, якщо вони мені цього все одно не дозволять. З часом це перетворюється на самоцензуру».

Етична самоцензура

Другу форму самоцензури автор називає етичною. Він описує її як умисну і мотивовану особистими зобов’язаннями  та етичними сумнівами журналіста, тим, як сказане ним вплине на інших людей. Метою такої самоцензури автор дослідження називає захист соціальних зв’язків. «Ця форма самоцензури не базується на очікуваннях санкцій, а є обережною і добровільною практикою, яка постає зі стурбованості про важливих осіб та відчуття обов’язку, що виникає через особисті стосунки з ними.

«Я не хочу критикувати народного депутата, бо це мій друг, бо ми вчора випивали разом…»

«Журналіст може подумати: я не хочу критикувати народного депутата, бо це мій друг, бо ми вчора випивали разом, бо завтра я збираюся взяти в нього в парламенті коментар про законопроект», – наводить приклад такої самоцензури Оксана, працівниця однієї з українських громадських організацій, спрямованих на реформування відносин держави та медіа в Україні. Таким чином медіаекспертка вказує на розгубленість журналіста, етичну дилему між об’єктивними професійними обов’язками та особистими зобов’язаннями, зв’язками, які репортери будують у  професійному житті.

Емоційна самоцензура

Як пояснює автор, емоційна самоцензура тісно пов’язана з етичною, але відрізняється одним важливим фактором – постає під час роботи неусвідомлено. Вона пов’язана із особистими вподобаннями чи політичними позиціями, які можуть суперечити професійній ролі журналіста. Емоційна самоцензура відображає, як соціальні світи журналістів визначають їхню професійну діяльність, неявно впливають на те, що вони кажуть.

«Я скоріше за все не робила б історій про мародерство українських військових, бо маю серед них друзів».

Прикладом такої самоцензури є епізод інтерв’ю із Надією, цитата якої вже з’являлася у цьому тексті. Вона розповідає про дружні стосунки журналістів-які висвітлюють воєнні дії, із солдатами: «Коли ти їдеш на фронт, там інша атмосфера, не така як в Києві, де мирне життя. Там люди зближуються по-іншому. Там журналісти не можуть об’єктивно висвітлювати події. (…) Я розумію, що сама би скоріше за все не робила історій про мародерство українських військових, бо маю там друзів, мої однокласники там загинули. Іншими словами: я маю власне ставлення до цього. Я справді не можу. Але переконана, що це треба робити, що є люди, які можуть об’єктивно це висвітлювати і що це потрібно».

Тарас Федірко звертає увагу, що емоційна самоцензура, як і дві попередні форми, виникає зі щоденних соціальних зв’язків, вплетених у їхнє особисте та професійне. Проте якщо дві перші форми лежать саме у площині професійної діяльності, а також є ситуативними та обдуманими, то третя проявляється на межі особистого та професійного і є ненавмисною.