Від початку року під дією низки різноманітних чинників (звільнення авторів проектів з традиційних ЗМІ, привернення уваги суспільства до стану медіа після скандалу навколо зміни власника ТВі, затягування державою процесу створення класичного суспільного мовлення та ін.) в Україні розпочалася хвиля заснування й презентацій громадських мовлень журналістами та громадськими активістами. Щоби краще зрозуміти їхню справжню суть, перевіримо на відповідність головним стандартам класичного суспільного мовлення (в світовій практиці – public service broadcasting) чотири найвідоміших подібних проекти.

Йдеться про такі проекти (в порядку першості заснування): Мульти-медіакомпанію “Громадське мовлення України” на Facebook з головним редактором професором Валерієм Бебиком; Громадське телебачення „GROMTV” – авторський проект Олега Дейнеки; Українське громадське Інтернет-телебачення „Спільнобачення”, лідером створення якого є підприємець Валерій Пекар; та „Громадське телебачення”, з головою Програмної ради – Романом Скрипіним. Під головними стандартами класичного суспільного мовлення розумітимемо: 1) відповідність контенту мовника принципу задоволення інформаційних потреб усіх суспільних груп; 2) прозорість, незалежність і громадська легітимність управління; й 3) прозорість та незалежність фінансування. Проекти пронумеруємо в порядку згадування: І, ІІ, ІІІ і IV.

І

1) Мульти-медіакомпанія „Громадське мовлення України” на Facebook з головним редактором професором Валерієм Бебиком майже не виробляє власного контенту. Кілька її „каналів”, переважним чином, наповнюються матеріалами, які присилають інші зареєстровані в цій соціальній мережі особи. Тож, за цим принципом даний медіум можна класифікувати як платформу громадянської журналістики, а не громадське (суспільне) мовлення;

2) Функцію модерації в ньому здійснює професор Валерій Бебик, який є й головним редактором цього медіуму. Він стверджує, що випадків видалення чи недопущення присланого користувачами контенту до публікації ще не траплялося, оскільки всі матеріали мали високу інформаційну цінність. Але, все одно, одноосібне управління складно визнати громадсько легітимним, оскільки громада участі у призначенні керівництва цього мовника не брала;

3) Професор Бебик зазначає, й що проект не має витратної частини, а, отже, ніким і не фінансується.

ІІ

1) Контент громадського телебачення „GROMTV” становлять, переважно, проблемні новинні відеосюжети, репортажі з місць конфліктів та розслідування. Всі інші види програм (освітні, культурні, спортивні та ін.), які має виробляти класичне суспільне мовлення, на цьому медіумі відсутні. За даним компонентом, він є авторським проектом, що, до речі, і зазначено на його сайті, а не громадським мовленням у загальному розумінні цього терміну;

2) Керує ним Олег Дейнека та незначна кількість його соратників. Громадська легітимність управління тут також, вочевидь, не дотримана;

3) Дані про фінансування проекту не є відкритими, що суперечить третьому принципу функціонування класичного суспільного мовлення.

ІІІ

1) Українське громадське Інтернет-телебачення „Спільнобачення”, лідером створення якого є підприємець Валерій Пекар, власного контенту ще не виробляє. Проте заявлені принципи його створення повністю узгоджуються з місією класичного суспільного мовлення щодо найбільш повного задоволення інформаційних потреб суспільства;

2) Модель управлінської ж структури не узгоджується з принципом громадської легітимності та правилами менеджменту класичного суспільного мовлення. Так, найвищим органом управління даним медіумом має стати Конгрес партнерів (спонсори, волонтери та працівники). Тоді, як основою функціонування класичного громадського мовлення є невтручання тих, хто фінансує таку компанію, до її адміністрування. Даний Конгрес не може вважатися й громадсько легітимним, оскільки суспільство не бере участі у його формуванні. Цю функцію бере на себе обмежена кількість осіб зі специфічними капіталами, вміннями чи навичками;

3) Фінансування планується отримувати з партнерських внесків (щорічні у фіксованому розмірі), добровільних пожертв, абонплати та реклами. Така схема утримання медіуму є прийнятною для класичного суспільного мовлення і може гарантувати його незалежність, але, виключно, за умови дотримання описаного в попередньому пункті принципу невтручання спонсорів в управління компанією.

IV

1) Як і „Спільнобачення”, „Громадське телебачення”, з головою Програмної ради – Романом Скрипіним, власного контенту ще не виробляє, хоча оголошені принципи його створення, не суперечать вимогам до класичного суспільного мовлення;

2) Найвищим органом управління цим медіумом є Програмна рада. Вона складається з 8-ми осіб-засновників компанії. Принцип громадської легітимності в цьому випадку, як і у всіх попередніх проектах, не зберігається. Голова та члени Програмної ради хоча і мають досить високий журналістський авторитет у суспільстві, але на управління суспільним мовленням громадою делеговані не були;

3) Фінансування складатиметься з підтримки донорських організацій, пожертв громадськості та реклами. Така модель загалом узгоджується з головними теоретичними принципами утримання громадського мовлення.

Підсумовуючи, варто зазначити, що саме останні два проекти найбільше схожі на модель класичного суспільного мовлення, але, все-таки, не є нею. Адже не дотримується один з головних принципів його створення – громадська легітимність управління. Члени найвищого керівного органу такого медіуму мають обиратися колегіально легітимними представниками різних суспільних груп. Наприклад, на конференції громадських організацій або голосуванням членів парламенту як законно обраного представницького органу.

Потрібно також наголосити, що з журналістської точки зору, всі чотири проекти є надзвичайно цікавими та повинні розвиватися й надалі. Проте значною небезпекою є апеляція їхніх творців до назв Громадського чи Суспільного мовлення. Як доведено в цій статті, такі дії певним чином вводять суспільство в оману та відволікають його від справи створення класичного суспільного мовлення української державою. Не можна допускати й маргіналізації цього поняття через незадовільні якість та обсяг контенту, що можуть бути зумовлені недостатнім фінансуванням. Адже жоден із проектів навіть теоретично не розраховує на розмір утримання, необхідний для конкуренції з комерційними медіакомпаніями. Про принципи неухильного дотримання достатності фінансування (можливості рівноправного змагання з приватними ЗМІ, сталості розвитку матеріальної бази, запровадження нових технологій та ін.) у своїх рекомендаціях неодноразово згадувала Рада Європи.

Тож хвиля створення нових нетрадиційних для українського медіаринку компаній є дуже позитивною тенденцією з журналістської точки зору, хоча при цьому не потрібно забувати, й що впровадження класичного Суспільного мовлення через ухвалення відповідного закону Верховною Радою на загальнодержавному рівні в Україні ще попереду.