Підпали таборів біженців у всій Європі, напади людей у масках на дітей-мігрантів у Стокгольмі, атака Андерса Беринга Брейвіка (Anders Behring Breivik) на соціально-демократичний молодіжний табір, серія терористичних актів у Німеччині – висвітлення злочинів на ґрунті ненависті та правого екстремізму – життєво важливе  у демократичних суспільствах. Але як журналістам виконувати свою роботу, не провокуючи подальших актів насильства?

Чи можливо інформувати громадськість без надання підтримки ідеологіям, що стоять за зазначеними злочинами?  Яку функцію виконує висвітлення цих ситуацій у медіа: стримування чи схиляння до чогось?

У рамках нещодавнього дослідження  колишніх високопоставлених представників екстремістських груп та неонацистів по всій Німеччині опитали щодо впливу медіа на дії та ідеології їхніх організацій.

Авторка статті робить висновок, що журналісти повинні і далі  повідомляти про злочини на ґрунті ненависті, але з обережністю. Дослідження підсумовує:

• Екстремістські групи інтенсивно моніторять медіаконтент і використовують його для розробки стратегій.
• Екстремістам подобаються журналістські матеріали, що підкреслюють їхню брутальність
• Деякі ЗМІ можуть допомогти правим групам досягти їхньої мети – створити атмосферу тривоги і привабити нових членів, які прагнуть до насильства.
• Журналісти повинні зосередитися на жертвах злочинів на ґрунті ненависті, а не підозрюваних.
• Не ігнорувати ідеологічні аргументи, а контекстуалізувати їх.

Дослідження проведене у співпраці з EXIT – німецькою організацією, що допомагає колишнім членам правих екстремістських груп повернутися до звичайного життя – базувалося на якісних інтерв’ю, проведених у низці німецьких міст 2014 року.

Штефан Б. був одним з інтерв’юйованих. Як колишній впливовий неонацистський лідер у Південній Німеччині, він є одним з небагатьох, хто розуміє вплив ЗМІ на правий екстремізм. Зараз він працює як незалежний журналіст, намагаючись інформувати громадськість про небезпеку правої ідеології. “Зробити це – нелегка річ”, —  підкреслює він.

Окрім того, що він стикається із залякуванням і погрозами з боку своїх колишніх товаришів, перед Штефаном постає складне питання щодо того, як повідомляти про правоекстремістське насильство, не стаючи натхненником для інших екстремістів, які готові вийти за рамки вербального та політичного протестів.

Праві екстремісти можуть бути професорами, банкірами або панками

Штефан – невисокого зросту,  з темними очима і довгим темним волоссям. Важко повірити, що він був неонацистом. “Пройшло уже багато часу з тих пір, коли ви могли визначити неонациста за бойовими черевиками і шкіряною курткою”,  – говорить він. Стефан розповідає  про різні праві групи, деякі члени яких схожі на панків, деякі – на банкірів. Він критикує стереотипне уявлення правоекстремістського середовища у медіа: “Людей зображають як нерозумних, хоча це не так. Є викладачі, активні у правому русі. Є багато надзвичайно розумних людей, але є також багато ідіотів (не хочу цього заперечувати), які також можуть бути небезпечними. Ви не повинні забувати, що не тільки ті нацисти, які б’ють інших, небезпечні, але  й  ті, хто стратегічно і тактично намагаються проникнути і змінити наше суспільство”.

Зовні врівноважений і тверезо мислячий Штефан розповідає, що його й досі переслідує почуття провини. Його зв’язки з неонацистськими та іншими частинами цієї “спільноти” екстремістів були значними та глибокими.

В ті часи він знав банду Беате Шепе (Beate Zschäpe), ймовірних  членів неонацистського терористичного осередку, National Socialist Underground  (NSU), який протягом багатьох років маніпулював  і вбивав у різних регіонах Німеччини, уникаючи поліцейських радарів.

Той факт, що число ксенофобських злочинів на ґрунті ненависті виросло невдовзі після того, як вбивць-представників NSU викрили і ця історія активно висвітлювався у медіа, є свідченням того, що між інформуванням громадськості та мотивуванням ініціаторів актів ненависті – тонка межа. В середньому щодня у Німеччині скоюють три  ксенофобські злочини.

Будучи впродовж років членом праворадикального терористичного угрупування, Штефан стверджує, що він навчився на своїх помилках і  змінився. Тепер, за його словами, настав час спокутувати провину за його  минуле.

Екстремістські угруповання скоюють насильницькі злочини, щоб привернути увагу медіа

Маркус і Андре раніше також були частиною правоекстремістського крила, очолювали групу автономних націоналістів, члени якої більше схожі на лівих екстремістів, аніж на неонацистів. Вони також переконані в тому, що краще було б, якби журналісти висвітлювали різні грані праворадикального середовища. На їхню думку, ігнорування є способом підтримки екстремістів. Якщо молоді люди не знають, як виглядають  неонацисти, їх може бути легше залучити до ідеології.

Маркус і Андре покинули угрупування одночасно; вони підтримували і мотивували один одного. Обидва підкреслюють, що ЗМІ скоріше запобігали їхньому виходу, аніж заохочували. Маркус критикує журналістську позицію, яка прагне уникнути правих ідеологічних  аргументів: “Оскільки ніколи не було обговорення, я завжди думав, що ЗМІ побоювалися звернутися до мене на політичному рівні”.

Андре також вважає, що журналістів зазвичай погано спрацьовують.  Він говорить про праві екстремістські угруповання, які прагнуть привернути увагу медіа шляхом вчинення насильницьких злочинів і, як правило, успішно: “Це виглядає як свого роду бренд, тому що ви знаєте, яким  чином до вас ставляться  мас-медіа. Для груп це дуже важливий спосіб ідентифікації. Це також приваблює багатьох людей”.

Піднесення у журналістських матеріалах екстремістських дій навіть спонукає правих екстремістів колекціонувати журналістські матеріали про їхні нелегальні дії.

Екстремісти використовують медіа, щоб отримати ширшу аудиторію

Андре і Маркус кажуть, що екстремісти використовують ЗМІ для того, щоб охопити ширшу аудиторію і погрожувати певним соціальним групам: “Уявіть, що є праві екстремісти, які заплямували синагогу  кров’ю, трощили вікна, кидали свинячі голови всередину будівлі. Медіа слугують засобом поширення того, що  відбувається. Йдеться не лише про постраждалу єврейську громаду, а всі єврейські громади. Тобто це також про культивування сцени насильства”.

Які висновки журналісти мають зробити з подібних тверджень? Чи слід їм просто перестати висвітлювати праве екстремістське насильство?

“Будь ласка, ні —  каже Штефан, позаштатний журналіст. — Репресії, заборони товариств  — це можливо лише через тиск мас-медіа. Це дуже послаблює [неонацистську] спільноту”.

У своїх власних матеріалах про висвітлення правого насильства і екстремізму, Штефан намагається зосередитися на жертвах і будь-яких покараннях, а не на підозрюваних. Це є запобіганням, адже навіть праві екстремісти не люблять в’язниць, зауважує він.

На запитання щодо рекомендацій іншим журналістам, він порадив не ухилятися від обговорення проблемних питань та ідеологій, а навпаки контекстуалізувати твердження правих. “Коли люди просять обмеження імміграції або коли вимагають обмежень для іммігрантів  — що це, зрештою, означає? Як це виглядає? І чи були подібні випадки раніше в історії?”, – каже він.

Ця контекстуалізація може допомогти виправити правоекстремістське ставлення. У найкращому випадку, журналісти могли б сприяти критичній дискусії, яка могла б привести деяких людей до заперечення ідеології.

Штефан підводиться зі свого місця. Він повинен їхати до Дрездена, щоб висвітлити  правоекстремістські демонстрації. Там він, ймовірно, зустрінеться  з деякими зі своїх колишніх друзів. Коли Штефана запитали, чи він боїться, він відповів: “Коли вони погрожують мені, зазвичай це пусті балачки. Але якщо я можу повідомити інших про небезпеку і компенсувати те, що я зробив у минулому, то це варто ризику”.

Теоретичною основою дослідження є модель “взаємного впливу” Кепплінгера  (2007; 2010). Вона описує надзвичайно сильні медіа-ефекти на людей, чиє ім’я згадане у медіа (наприклад, політиків чи знаменитостей). Автор статті припускає, що ці ефекти також можуть спостерігатися серед груп із сильною соціальною ідентичністю.

Переклад з англійської мови статті: “Reporting Hate Crime: Informing, Not Inciting”

Ця стаття вперше була опублікована на  німецькомовній EJO

Дослідження проведене у рамках магістерської дипломної роботи у Ludwig Maximilian University (Мюнхен, Німеччина) і було опубліковане у Journal Exit Germany.

Право на фото: Creative Common Rufus 46