Омран Дакніш – 5-річний сирійський хлопчик, чия історія опинилася на перших шпальтах газет по всьому світу і привернула увагу до подій у Сирії

Інколи зображення чи новина про масову жорстокість викликає публічне обурення.  Так трапилося і цього літа після появи світлини брудного, вкритого пилом 5-річного хлопчика, який став жертвою бомбардування. Це фото стало живим прикладом жорстокого нападу на місто Алеппо у Сирії. За рік до того вражаючий знімок мертвого трирічного хлопчика, тіло якого хвилею винесло на турецьке узбережжя, викликав масове співчуття тяжкому становищу біженців.

Однак, незліченні інші зображення і новини про безжальну громадянську війну у Сирії не призвели до такого публічного осуду, спростувавши аксіому, що наругу над правами людини – часто далеку та приховану – можна було б зупинити, “якби лише люди знали про неї”.

То чому одні історії про масові страждання турбують спільноту, а інші зіштовхуються із байдужістю?

Щоби дослідити цю загадкову невідповідність, разом із професором психології з Університету Орегона Полом Словіком (Professor Paul Slovic) та асистентом Маркусом Майоргою (Marcus Mayorga) ми провели міждисциплінарне дослідження. Вивчали, як форма подачі історій впливає на реакцію читачів на новинні повідомлення про масштабну жорстокість в Африці.

Наші результати, нещодавно опубліковані в онлайн-версії журналу Journalism, демонструють, як розказана історія впиває на емоційний відгук та, непрямо, на благодійність.

Персоніфіковані історії та фотографії пробуджують найсильніший емоційний відгук. Тимчасом, мобілізаційна інформація (коли людям розповідають, як можна діяти, щоби вплинути на ситуацію) і статистичні дані мають незначний вплив на реакцію читачів. Чітка, коли подано лише факти, новинна історія – найчастіша форма подачі – виявляє найслабшу реакцію читачів.

Ці висновки підкреслюють, що простого “висвітлення новин” часто недостатньо, аби викликати громадську реакцію. Для цього потрібен емпатичний зв’язок, який змушує людей діяти.

Дослідження

Концептуальна основа цього дослідження узята із соціальної психології, яка демонструє, що мотивація допомагати іншим нерозривно пов’язана з емоційним зв’язком. Згідно з цим напрямком дослідження, найімовірніше допомагають тим жертвам, зображення яких викликає сильний емоційний відгук (наприклад, пригнічення, співчуття). Але сильні почуття не спонукають до дії, за винятком ситуації, коли є очевидний ефективний засіб захисту. Статистика, що фіксує масовість проблеми, також призводить до відсутності інтересу та почуття безпорадності.

Застосовуючи цю теоретичну основу до новинних історій, ми провели онлайн-опитування з елементами експерименту. Групі з 900 дорослих американців вибірково показували новину, де робився наголос на одному чи кількох елементах сторітелінгу: персоніфікації, мобілізаційній інформації, статистичній інформації та фотографіям людей у біді.

Як шаблон для експерименту, використовувалися дві статті, опубліковані в the New York Times. В одному тексті йшлося про масові заворушення у Дарфурі. Інший – це колонка Ніколаса Крістофа (Nicholas Kristof) про жорстокі етнічні чистки вздовж кордону Північного Судану. Обидва тексти були оформлені як узагальнена газетна стаття, підписані псевдонімом Марк Лестер (Mark Lester).

Треба пояснити, що обидві історії були модифіковані багатьма обробками, кожна з яких підкреслювала форму історії (наприклад, персоналізацію, наголос на статистиці, комбінована історія з фотографією чи без). Щоби мінімізувати штучність, оригінальні формулювання кожної статті великою мірою зберігалися, а фокус історії змінювався через редагування та перебудову структури і, час від часу –  через вміщення додаткової інформації. Таким чином, кожна обробка пропонувала ту ж саму сюжетну лінію, але відрізнялася фокусом та обсягом.

Прочитавши історію, учасники відповідали на серію запитань, сформованих таким чином, щоби можна було оцінити їхні почуття емпатії, відчуття критичності ситуації та підтримку ними державного втручання. Крім того, учасникам пропонували пожертвувати частину можливого лотерейного виграшу благодійній організації, яка опікується біженцями.

Хлопчик з Північного Дарфуру в таборі для біженців, 2015 рік

Що ми дізналися?

Серед усіх форм подачі, персоніфікація викликала найсильніший читацький інтерес, занепокоєння і співчуття до жертв територіально далекої кризи у Африці. Особисті історії також тяжіли до підкреслення гніву, тривоги та біди. Вказуючи на суперечливі почуття, читачі персоналізованих історій демонстрували значно більшу мотивацію та відчуття критичності ситуації, як і загострене почуття безвиході. Без сумніву, особиста історія викликає великі переживання, але серед наслідків можуть бути як відчуття пригнічення, так і рішучості.

Бачити – це справді вірити: історії з фотографіями отримали більше довіри. Але попри очікування, новини, що доповнювалися зображеннями біженців у складному становищі, навпаки не мали більшої емоційної сили, ніж текст без фото.

Психологічні дослідження свідчать, що статистична інформація зменшує емпатію та благодійність. Цікаво, що виклад історії із наголосом на кількості приносить мінімальний ефект. У нашому дослідженні статистика, схоже, ні не притуплює, ні не вражає. З іншого боку, результати показують, що кількісний аналіз, навіть якщо подає дані про масові страждання, не обов’язково посилює вплив на читача. З цього можна винести урок, що вибіркове використання кількісних даних може надати важливий контекст; але, щоб викликати реакцію громадськості, журналісти не можуть покладатися лише на статистику.

Що відбувається, якщо персоніфікація подається у комбінації з мобілізаційною та статистичною інформацією? Відповідь: небагато. Поєднання варіантів викладу історії не викликало особливого відгуку читачів. Це може означати, що поєднання персональних історій із фактичним контекстом – які є класичними рисами інформаційних матеріалів – свідчить про якість журналістики, але емоційний вплив цього підходу не є очевидним.

Намагаючись “отримати відповідь, а не перегорнуту сторінку”, лауреат Пулітцерівської премії, колумніст Ніколас Крістоф (Nicholas Kristof) спеціально подає масові страждання через призму індивіда – щоби визначити рішення і стимулювати громадськість до дії. Хоч це дослідження підтверджує ефективність підходу Крістофа, коли в центрі опиняються особисті історії, його висновки також вказують на те, що перетворити ситуативну емпатію в дію – дуже складне завдання.

Щоб краще зрозуміти відсутність зв’язку між емоційною реакцією читача і його діями, потрібно провести інші дослідження. Відповіді, які знайдуть дослідники комунікацій, могли б посприяти новинам, які, крім інформування, мотивують.

Повний текст дослідження:“Reader reaction to news of mass suffering: Assessing the influence of story form and emotional response”.

Читайте також  статтю Скотта Мейєра “Втому від співчуття подолають історії, а не статистика – дослідження”

Право на фото: UNAMID/CC Flickr license

Скріншот першої шпальти газети The National , 20 серпня 2016 року