На фото: авторка книги Олена Холоденко

«Мені погано, коли я мовчу» — таку назву має книга  Олени Холоденко, у якій вона зібрала  розмови з журналістами та журналістками незалежної України. 

Під час презентації на цьогорічному Форумі видавців у Львові авторка, а також двоє героїв книги — Андрій Куликов та Отар Довженко,  говорили про важливість такого видання та потребу в якісній журналістиці.

«Сенс [цієї книги] в тому, щоби люди, які робили журналістику незалежної України і роблять її досі, могли поділитися не лише спогадами, але і рефлексіями та оцінками, чим ця журналістика є», – вважає  один із персонажів, медіаексперт Отар Довженко.

Книга і містить історію української журналістики, і актуалізує її проблеми. Це частина мультимедійного проєкту, над яким працював колектив авторів. Він складається з текстової частини, відео та аудіо, а також фотоматеріалу.

Історія видання почалася два з половиною роки тому, коли Олена Холоденко прийшла до шеф-редакторки «Детектор Медіа» Наталії Лигачової з ідеєю зробити зріз поточного стану української журналістики. Співрозмовниками авторки стали Юлія Мостова, Олександр Швець, Олександр Мартиненко, Микола Вересень, Микола Княжицький, Інна Кузнецова, Андрій Куликов, Олександр Ткаченко, Віталій Потрников, Ігор Юрченко, Дмитро Гордон, Ігор Померанцев, Володимир Мостовий Олександр Крамаренко та Наталія Лигачова. Розмови з ними  увійшли до першого тому видання. У другому анонсують інтерв’ю з Зурабом Аласанією, Мирославою Ґонґадзе, Валерієм Калнишем, Отаром Довженком, Сергієм Тихим, Олексою Шалайським, Сонею Кошкіною, Севгіль Мусаєвою, Андрієм Цаплієнком, Єфремом Лукацьким, Анастасією Березою, Веніаміном Трубачовим, Валентиною Самар, Володимиром Притулою, Гаяною Юксель та Анастасією Станко. Власне, фраза останньої героїні і стала назвою книжки.

Сама Олена Холоденко пояснює, що хотіла записати розмови з понад сотнею медійників, але з цього переліку обирала корифеїв, зубрів у професії, тих, кого можна назвати вчителями, авторитетами, тих, хто зробив себе у професії і зробив себе професією. В результаті складного відбору у списку залишилися люди, щодо яких не було жодних сумнівів. За словами авторки, це журналісти, яких можна назвати динозаврами, адже нині вмирають стандарти, системність та цінності, які уособлюють ці люди. Щоправда, Андрій Куликов, ще один герой книжки, не погоджується з тезою про вмирання цінностей. На його думку, попит на них навпаки зростає: «Мало хто передбачав політичні події, що визначають наше сьогодення — потреба у якісній журналістиці зростає, хоч ми і чуємо від нової влади про те, що в журналістах зникає потреба».

Олена Холоденко називає інтерв’ю, зібрані у книжці, не так розмовами про  професію, як бесідами про життя. Деякі деталі про героїв дозволяють побачити їх з несподіваного ракурсу. Наприклад, Андрій Куликов мріє про те, щоби вести великі естрадні концерти Захоплюється рок-музикою Олександр Мартиненко. Юлія Мостова якби не стала журналісткою, то зайнялася би оформленням книжок. Олександр Швець назбирав музей іспанської порцеляни і вже створив його у фейсбуці. Микола Вересень грає у театрі, а Соня Кошкіна пише дисертацію в Італії. На думку Олени Холоденко, коли дізнаєшся про людину такі особисті речі, то по-іншому  ставишся до спілкування.

Отар Довженко зауважив, що герої книги — люди більші за українську журналістику, вищі за її рівень на свій час. На його думку, це книжка не про медіа, але про Україну очима тих людей, які робили журналістику. Наприклад, Олена всім героям прискіпливо ставила питання про справу Гонгадзе – таким чином вимальовується ціла історія, проблема України, «яка притоптала історію на догоду підстаркуватому олігарху і його тестю». В книжці є факти з новітньої історії України, які не можна прочитати в жодному підручнику, історії. Вони розказані людьми, що бачили їх на власні очі і є достатньо «старими і великими», щоби говорити правду.

Говорячи про зникнення потреби у стандартах і системності, Олена Холоденко зізнається, що спирається на власний досвід. Вона розповідає, що коли працювала в колективі молодших за себе колег,  їй казали:  краще зробити два матеріали погано, ніж один добре. На її думку, зараз час змінився, молоді журналісти працюють в іншому темпі. Журналісти не мають доводити роботу до перфекції, але працювати чітко і казати все, що потрібно. Андрій Куликов жартома нагадав принципи роботи радянського журналіста, яким його навчили досвідчені колеги ще за радянських часів: не пускають у двері — лізь у вікно; якщо події немає — створи її;  брехня на користь радянської влади — то свята правда. «Маємо пам’ятати — брехня на користь будь якої влади не може бути правдою», – додав він.

Олена Холоденко зауважує про ще одну проблему сучасної журналістики — медійники не готові вести діалог всередині цеху. «Війна виявила те, ким ми є, загострила добрі і погані речі, давні образи і нерозв’язані проблеми», – каже вона. Потрібно міркувати, як працювати над порозумінням і діалогом без емоцій задля об’єднання навколо проблем журналістського цеху.  Андрій Куликов вважає, що процес спілкування може відбуватися і за допомогою таких книг: «Я прочитаю розмови з деякими людьми, інтерв’ю з якими я би може і не став читати, хоча і стежу за їх діяльністю».

Фото: Детектор медіа

Підпишіться на нашу щомісячну e-mail-розсилку найцікавішого у сфері медіа