Журналісти мають потенціал формувати наративи про безпритульність, які безпосередньо впливають на життя людей, що опинились на вулиці. Однак відповідно до професійних стандартів журналістики це може бути складно. У новинах дуже важливо вміти відчувати, як почуваються інші люди, проявляючи емпатію та солідарність. Це допомагає змінювати наше суспільство на краще, а громадянські журналісти використовують емпатію, щоб розповідати кращі й цікавіші історії. Проте новинні організації постають перед труднощами у впровадженні інклюзивних практик через обмеженість ресурсів та професійні стандарти. Це може ускладнити залучення нових талановитих журналістів і утримувати аудиторію, що цікавиться такими новинами. Тож дослідникам цікаво було дізнатися, як саме безпритульні можуть впливати на зміну перспективи через журналістську роботу.

Центр медіаетики та діалогу (CEMETIK) — це неприбуткова дослідницька та навчальна команда при кафедрі медіазнавства та журналістики факультету соціальних наук університету Маса́рика (чеськ. Masarykova univerzita) у Чехії. Їхня мета — підтримувати соціально відповідальну журналістику, ціннісний розвиток медіапрофесіоналів, а також надавати підтримку медіаорганізаціям у створенні соціального діалогу. Нещодавнє дослідження члену CEMETIK, Войтеха Дворжака (чеськ. Vojtech Dvorak) під назвою «Безкомпромісний шлях: кілька порад від безпритульних журналістів» поєднує критичну етнографію з  партисипативними методами, та досліджує, як можна залучити безпритульних до роботи в медіа. Воно проводилося у Брно, Чеська Республіка (2020-2022), та Денвері, штат Колорадо, США (2023).

Головною метою було розкрити потенціал медіа для розширення прав бездомних осіб та дослідити, як вони можуть кидати виклик панівним наративам про безпритульність. Дослідження включало 26 учасників: 14 у Брно та 12 у Денвері. У двох містах були організовані письменницькі групи для безхатьків, які писали репортажі та новинні статті для громадської газети. Групи зустрічалися щотижня, а заняття тривали від 60 до 120 хвилин. Окрім спостережень, автор додатково проводив неструктуровані інтерв’ю з учасниками. Аналіз даних проводився за допомогою щоденників та нотаток з відкритим, осьовим та селективним кодуванням. На думку автора, саме його попередній досвід соціальної роботи у понад десять років допоміг налагодити довірчі стосунки з учасниками, роблячи дослідження більш природним та ефективним. З етичних міркувань всі імена учасників були змінені для збереження конфіденційності.

Подолання нерівності

Дослідження починається з оцінки інклюзивних практик у журналістиці, зокрема партисипативної, громадянської або орієнтованої на громаду журналістики. Участь медіа розглядається як форма соціального діалогу з акцентом на владі. Після трьох років польових досліджень, автор ставить запитання: чи можливо досягти справжньої рівності між журналістами та маргіналізованими групами? Попри добрі наміри журналістів, процес залишається морально упередженим, бо використовує «голоси безголосих».

Проте, на думку Войтеха Дворжака, є рішення. Він спостерігав за тим, як безпритульні брали інтерв’ю один в одного. Вони спілкувалися на рівних, відкрито й чесно, без сорому. Це сприяло взаєморозумінню та дозволяло їм розповідати свої історії природно. Такий підхід мав внутрішню цінність завдяки діалогічній формі, сприяючи розумінню та здатності артикулювати досвід один одного. Журналісти, які пишуть про безпритульних, часто не розуміють їхнього досвіду.

Як сказала учасниця Клер: «Вони не можуть зрозуміти, вони не бездомні. Вони повинні спробувати пожити так хоча б тиждень, щоб знати, як це — бути голодними, не мати де спати, бути знехтуваними».

Отже, щоб викривати правду про «невидимі світи», журналісти повинні покинути свою позицію влади. Це один з перших необхідних кроків для підвищення інклюзивності у журналістській практиці. Динаміка влади може викликати сором серед тих, хто не має влади, підштовхуючи їх приховувати частину своєї істини. Таким чином, стає очевидним, що для професійних журналістів, які бажають викривати правду, можливо, необхідно змінити свій підхід, зберігаючи при цьому сувору об’єктивність.

Дослідження розкриває наслідки безпритульності в західних суспільствах, показуючи страждання і труднощі життя безхатьків. Ці проблеми є результатом не лише індивідуальних невдач, але й колективного небажання бачити їх. Дослідник, який протягом років спостерігав за цим явищем, визнає, що, попри те, що він чув безліч історій безхатьків, йому все одно бракувало розуміння деяких аспектів, які можна відчути лише переживши бездомність.

Слово як ліки

Намагаючись викласти свої особисті історії на папері, учасники розповіли, що написання першого слова було одним з найскладніших завдань, які вони виконували останнім часом. Однак, завершивши написання, вони висловили почуття полегшення і те, чого їм катастрофічно не вистачало в житті після того, як вони стали бездомними, — почуття завершеності. Автор згадує:

«Перед початком нашої сесії я зустрівся з Джеймсом на вулиці. Як завжди, він нагадав мені, що я повинен кинути палити, і розсміявся. Але потім він став дещо серйозним. Він сказав, що у нього вкрали сумку, а в ній були його твори. Він записав свою власну історію. Сказав, що це було нелегко, що це боляче — повертатися, згадувати, роз’ятрювати рани. Але, за його словами, як тільки він почав, відчув полегшення, і тепер, з відстані, він може почати зцілюватися […] пізніше того ж дня він згадав, що переказ цієї історії іншим [учасникам] зробив це відчуття ще сильнішим. 

Важливим був також й процес обміну своїми письмовими роботами з іншими членами групи. Під час цих сесій обміну думками учасники підтримували один одного, що збагачувало їхні особисті наративи та надавало більшої автентичності. Взаємодія була завжди доброзичливою, і ці сесії викликали критичні, але поважні дебати. Зміна динаміки влади призвела до більш справедливого простору для обміну ідеями. У цьому процесі учасники активно співпрацювали, інтегруючи свої власні життєві приклади в загальну історію. Цей партнерський підхід продемонстрував свою трансформаційну силу, відкривши нові перспективи спільної відповідальності, а також збільшуючи видимість маргіналізованих голосів.

Знайшлась, щоправда, й низка обмежень у роботі журналістів-безхатьків. Наприклад, учасник Ден зазначив що: «Писати статті дуже складно. Я маю власний досвід […] Для бездомних це ще складніше, майже неможливо […] перш за все, у нас немає місця або засобів для цієї благородної інтелектуальної діяльності». З іронією він пояснив, що в ідеалі «вдома письменник сідає за друкарську машинку [і] наливає келих вина».

Однак, незалежно від цих перешкод або ступеня зацікавленості людини, є й певні системні фактори. Нестабільність і непередбачуваність їхнього життя часто перешкоджає досягненню журналістської участі. У той час як одні виявляють ентузіазм і мотивацію підтримувати проєкт, інші можуть покинути його через зміну життєвих обставин або непередбачувані можливості для кращого життя. 

Деякі учасники висловлювали сильне бажання стати журналістами або навіть розглядали це як давно втрачену мрію.

Наприклад, учасниця Джейн з ентузіазмом стверджувала, що завжди хотіла стати журналістом. Однак швидкоплинність її повсякденного життя часто призводила до раптових змін у залученості до проєкту. Буквально через пару місяців вона отримала квартиру і роботу. Всупереч її бажанню відвідувати сесії, їй було складно вписати їх у свій новий графік. 

Крім того, страх, пов’язаний з минулим негативним досвідом, заважав учасникам висловлюватися. Раніше їхніми голосами маніпулювали, зловживали або нехтували, що призводило до відчуття нерішучості та недовіри. Однак, маючи час і створивши безпечне та сприятливе середовище, вони змогли почати вивільняти свої голоси. Прикметно, що навіть ті, хто спочатку був стриманим, швидко перетворились на красномовців, коли їм надали можливість бути почутими та оціненими.

Дослідник вважає таку взаємодію з учасниками своєрідним діалогом, що не лише вирівнює початково нерівну динаміку влади між професіоналами та представниками меншин, але й сприяє глибшому розумінню безпритульності через прийняття різноманітності та розпалювання критичних дискусій у публічній сфері.

Роль медіа як посередника між маргіналізованими громадами та суспільством створює простір, який дозволяє всім сторонам ділитися своєю правдою. Це, зрештою, наближає їх до повної мозаїки реальності.

Як наслідок, така діалогічна взаємодія стає терапевтичною, розширює можливості та оживляє голоси безпритульних осіб, журналістику та її моральні норми та цінності, а також робить внесок у захист демократії «без пропаганди конкретних рішень». 

Погляди, висловлені на цьому сайті належать авторам і не обов’язково відображають точки зору, політики та позиції EJO. 

Джерело зображення: Pexels.

Стежте за нами у Facebook.