Якою мірою журналісти та медіа відповідальні, бодай частково, за кризу в банківській сфері та на фінансових ринках – питання ще не було широко обговорене.

Чи можна розглядати безлад, економічну кризу як кризу ділової та фінансової журналістики? Чи бракує нам інформації – незважаючи на чи навіть завдяки перенасиченню інформацією, яка надходить в режимі 24 години на добу 7 днів на тиждень?

Аня Шифрін (Anya Schiffrin) з Колумбійського університету (Columbia University) присвятила чимало уваги цим запитанням. Вона одна з тих нечисленних експертів, які незаангажовано аналізують роботу ділових та фінансових журналістів. У своїй останній книзі “Погані новини: як американська ділова журналістика проґавила тему століття” (Bad News: How America’s Business Press Missed the Story of the Century) вона та інші дописувачі аналізують з різних точок зору, що ж стало журналістам на заваді.

Шифрін пов’язує поразку ділової та фінансової журналістики із загальною тенденцією зниження стандартів професійної журналістики, що має місце останнім часом. Як пояснює авторка, “Падіння доходів від реклами передувало кризі, однак ще більше поглибилось з економічним спадом. Подальші  скорочення персоналу спричинили страх журналістів втратити роботу, та ймовірно – страх виділитись із загальної маси”. Фінансова криза 2008 та 2009 років збіглась з часом “коли американська журналістика вже почала падіння” і коли зникла майже третина посад у редакціях. На думку Шифрін, галузі бракує академічних досліджень, які б аналізували функціонування ділової журналістики під час економічних криз. Ті роботи, які існують, показують, що під час криз репортери стають більш залежними від джерел, контактів у ключових приватних та державних інституціях. “Швидкість, з якою публікуються матеріали, передбачає, що у репортерів залишається дуже мало часу для ширших журналістських розслідувань, контактів з науковцями чи навіть колишнімі “інсайдерами”, що би додало більшої аналітичної ваги матеріалам. Разом з тим, ці джерела починають уникати відвертих розмов, оскільки бояться, що публікація негативних новин лише погіршить ситуацію. Якщо ж джерела доступні, вони більше, ніж зазвичай, намагаються вдатись до маніпуляцій, щоб вплинути на висвітлення теми у матеріалі”.

Нобелівський лауреат та експерт з економіки інформації Джозеф Стіглітц (Joseph E. Stiglitz) стверджує, що “критичні медіа можуть слугувати одним із механізмів “стримування та противаг”, який би сприяв відновленню розсудливості на ринках, що втратили зв’язок з реальністю”. Однак Стіглітц повністю усвідомлює, чому такі високі очікування важко виправдати: “Репортери та редактори не є окремими від решти суспільства. Вони також підвладні стадному інстинкту”, зокрема й тому, що “у медіа є сильні стимули не дути проти вітру”. Стіглітц вбачає серйозну проблему у симбіотичних зв’язках між медіа та тими, про кого медіа пишуть. Цей комфортний зв’язок “не завжди є позитивним для суспільтва”. Більше того, “пиха може призвести до переконання серед журналістів, що вони як отримувачі інформації можуть виокремити неправдиву інформацію, адже головне – отримати інформацію”.

В результаті, на думку Стіглітца, “маємо матеріали, які ґрунтуються на “він-сказав, вона-сказала”, простому переказі різних точок зору, в якому бракує балансу, не кажучи вже про аналіз. Це схоже на те, якби журналіст-дальтонік, готуючи матеріал про колір неба, надав однакової ваги тим, хто твердить, що небо помаранчеве та тим, хто стверджує, що воно блакитне”.

Дін Старкман (Dean Starkman) з “Колумбійського огляду журналістики” (Columbia Journalism Review) вказує на деякі інші “системи захисту”, які не спрацювали для раннього попередження про кризу. Серед них він згадує менеджерів з ризиків, директорів фінансових інституцій, аудиторських компаній, рейтингових агентств, регуляторів і, так, – журналістів. Старкман провів контент-аналіз дев’яти найбільш впливових ділових видань в США. Автор виявив 730 матеріалів, які містили серйозні попередження, в період з січня 2000 року до червня 2007 року. Хоча здається, що 730 – це вагома кількість статей, Старкман наполягає, що це не є багато, адже лише Волл-Стріт Джорнал (Wall Street Journal) опублікував 220000 матеріалів за цей період. Тому в деякому сенсі “це були лише невеликі корки, які плавали у потоці новиннєвої Ніагари”.

Тоді як Кріс Руш (Chris Roush), експерт з ділової журналістики з Університету Північної Кароліни (University of North Carolina at Chapel Hill), загалом позитивно оцінює показники діяльності ділової журналістики, Роберт Джайлз (Robert H. Giles) та Баррі Суссман (Barry Sussman) з Фонду Німена (Nieman Foundation) Гарвардського університету (Harvard University) нагадують про старі чесноти журналістики. Вони підкреслюють, що й зараз важливо “бути скептичним, мислити на противагу інтуїції та боротись зі схильністю займати загально прийняту позицію”. Це звучить по-доброму старомодно, але такі заклики можуть свідчити про безпорадність. Щоб зрозуміти, чому ділова та фінансова журналістика не впоралась з усіма завданнями, варто згадати ще одну тезу Джайлза та Суссмана: журналістам особливо складно працювати з економічними експертами,  адже рідко коли серед економістів існує консенсус, натомість їхні думки можуть суттєво відрізнятись.

На думку Джайлза та Суссмана, економістів можна поділити на три категорії: “Перша категорія, до якої найчастіше звертаються медіа, особливо кабельне телебачення, представлена компетентними економістами, які колись працювали на Волл-Стріт та різні інші комерційні інтереси”. Друга група включає тих економістів, які настільки захоплені теорією ефективних ринків, “що вони просто не можуть відмовитись від неї, навіть після великої катастрофи, яка продемонструвала вади теорії та залишила мільйони людей без роботи, домівки та заощаджень”. Третя категорія складається з “тих експертів, що викликають довіру”,  вони вважають, що “ринки є недосконалими, незахищеними від ірраціональних спекуляцій та бульбашок, а уряд має велику роль в регулюванні ринків та встановленні монетарної політики, яка допомагає стабілізувати їх”.

Це може здатись великим спрощенням, але тим не менше в ньому є дещиця істини, яка може пояснити, чому навіть ті ділові журналісти, які намагаються віднайти “правду”, не завжди можуть це здійснити. Влада та вплив провідних економічних коментаторів, фінансових аналітиків та тих, хто має просувати власний порядок денний, є досить значною, і саме вони зазвичай, навіть занадто часто, визначають та формують дискусію.

Оригінал статті був опублікований в Neue Zürcher Zeitung, 18 жовтня 2011р.

Anya Schiffrin (ed.): Bad News. How America’s Business Press Missed the Story of the Century, New York/London: The New Press, 2011