Українське медіасередовище, попри сподівання, не сильно змінилося після Євромайдану, журналісти часто забувають про завдання своєї професії, а державні агенції мали б оперативно надавати об’єктивну інформацію про наші події західним медіа, випереджаючи у цьому російські джерела. Такі думки в інтерв’ю EJO висловила канадська дослідниця, доктор філософії (Оксфордський університет), викладачка Western University Canada Марта Дичок.

Марто, ви вже тривалий час досліджуєте українські медіа. Як гадаєте, чи змінилося українське медіасередовище після Євромайдану?

Після Євромайдану все відбулося не так, як я думала. Структура власності не змінилася. В мене (і не тільки у мене) були великі сподівання, що державні телерадіокомпанії стануть громадськими мовниками. Але цей процес дуже повільно рухається. Не через журналістів, а через юридичні, бюрократичні вимоги. Загалом, я не бачу в українській журналістиці великих змін. Були створені нові медіа – “Громадське радіо”, “Громадське телебачення” – але це не пов’язано з Майданом, це відбулося раніше.

Сьогодні, коли триває війна, перед українськими журналістами постає багато етичних дилем. Одна з них – як знайти баланс між патріотизмом та професійними стандартами.  Часто останніми нехтують, виправдовуючи це ситуацією в країні. Як ви до цього ставитеся?

Це дуже погано. Мета журналістики в тому, щоби давати суспільству об’єктивну достовірну інформацію, а не висловлювати свою думку – негативна вона чи позитивна, провладна чи антивладна… Свою думку можна висловити в редакційних статтях чи в авторських колонках. Натомість якісні новини мусять бути об’єктивними. Не на користь професії, коли журналісти проявляють свої патріотичні почуття в робочий час. Патріотизм – особиста річ, а професійні стандарти – професійна. Українські журналісти часом про це забувають.

Є також проблема відсутності редакційних настанов усередині їхніх ньюзрумів. Можливо, певні питання взагалі не регулюються…

Але це також питання до професійності редакторів. Питання редакційної політики – універсальне. В Канаді є редактори, які керуються інтересами власників. Тож, коли власник має певну політичну ідеологію, газета чи телеканал, що йому належать, не будуть демонструвати радикально протилежних поглядів. Таке є всюди, а не лише в українських ЗМІ.

На початку війни був емоційний період, коли на телеканалах з’явилися гасла “Єдина країна – Единая страна” і майже всі згуртувалися, припинилися сварки між власниками. Згодом все помаленьку знову “стало на свої місця”. Змагання між економічними і політичними групами знову стало дуже відверте.

А щодо патріотизму, то я не знаю чи це патріотично, що журналісти показують тільки ту чи іншу сторону. З усією повагою до всіх каналів, редакторів і власників, коли якийсь телеканал має за своє гасло “Україна – понад усе” – це трошечки проблематично. Хоча це не значить, що в інших країнах не відбувається те саме. Україна не є дуже специфічною.

Зараз часто спалахують дискусії довкола політичної чи аполітичної позиції журналістів, дотримання ними професійних стандартів тощо. Так, приміром, нещодавно було із Настею Станко з “Громадського” після її лекції в Українському католицькому університеті. Тут, як на мене, постає ще одна проблема: суспільство не розуміє необхідності професійних журналістських стандартів. Патріотизм відповідає почуттям багатьох, а отже є потреба отримувати інформацію, співзвучну з їхньою думкою. Як тоді виховувати аудиторію, пояснювати, що таке якісна журналістика?

Це мусить іти з журналістських середовищ, журналістських кіл.  На запитання “Засоби масової інформації відзеркалюють чи формують суспільну думку?” моя відповідь завжди: і те, і те. Не можна нав’язувати свою позицію, але й не можна думати лише про те, чого хоче аудиторія. Надавати найлегшу інформацію, яку найбільше людей споживатимуть – це також не найкращий підхід. Коли триває війна, рівень напруження в суспільстві дуже високий. Я розумію, чому є загострені почуття і терпеливості менше, ніж у мирний час. Але тим не менш, тут ситуація аналогічна до стосунків між людьми: навіть коли ти втомлена, не можна забувати правила чемної поведінки.

Як виховувати аудиторію?  Я би інакше поставила питання. Якщо працювати за певним стандартом, інші також бачать твій приклад і, можливо, теж так робитимуть. А якщо ні –  то нема способу когось примусити бути чемним, розумним чи дбайливим.

У школах, університетах, на факультетах журналістики повинні викладатися ці стандарти. Це все вже існує, нічого не треба придумувати. Крім того, всі засоби масової інформації повинні мати власні правила етики. Щодо інструментів покарання, то в журналістиці це засудження – або середовища, або аудиторії. Як бути, коли і аудиторія, і середовище не дотримуються нормативів? Треба просувати професійні стандарти далі, де це можливо.

Після початку війни в Україні було створене Міністерство інформаційної політики, що викликало хвилю критики у медійному середовищі. Як ви оцінюєте діяльність подібних державних органів?

Я думаю, що держава повинна думати про питання інформаційної безпеки, особливо коли йде війна. Проте не думаю, що міністерство – це правильний механізм. Інші країни регулюють ці речі через законодавство. Коли порушуються закони, застосовується покарання. За рік роботи Міністерства інформаційної політики України я не бачу, щоб вони багато зробили. Які причини цього – треба в них запитувати.

В Україні “Громадське радіо” взяло ініціативу на себе і почало мовити на Донбасі. Також в Києво-Могилянській академії Євген Федченко та інші люди створили проект StopFake, де відслідковують дезінформацію про Україну. Держава могла б підтримувати такі ініціативи.

Цікава також ваша думка стосовно того, наскільки добре Україна позиціонує себе за кордоном. Чи ефективно працює держава чи окремі профільні ініціативи, аби про Україну отримували об’єктивну інформацію?

Вже десь рік чи півтора Україна майже не з’являється у західних новинах. Коли ця війна стала рутиною, вона перестала цікавити західний світ. Така сама ситуація із висвітленням війни у Сирії.

Нині Україна з’являється в новинах, коли щось стається. Наприклад, коли почалася енергетична блокада Криму, ця інформація всюди з’явилася. Коли прем’єр-міністра Яценюка в дуже некультурний спосіб один депутат зніс з трибуни – це з’явилося в новинах. Так працюють міжнародні ЗМІ.

Вже протягом року чи півтора у світовій думці нема сумніву про те, що насправді тут відбувається. На мою думку, цю інформаційну війну Росія вигравала перших півроку, приблизно від кінця лютого до осені 2014 року. Потім вони почали програвати, бо стало зрозуміло, що коїться, що трапилося у Криму.

В Україні багато говорять про іномовлення. Я гадаю, що воно переважно спрямоване на діаспору. Бо хто дивиться RT? Росіяни, які живуть за кордоном, а не канадці, американці, британці, німці…

А якісь дуже опозиційні до влади люди?..

Поставте себе на місце так званого пересічного, наприклад, канадця. Я хочу отримати інформацію, вмикаю телевізор. Що дивитимусь? Швидше за все канадські, може, американські канали. І, якщо я ще трошки думаюча, подивлюся ВВС. Можливо, оберу собі якісь музичні канали, якщо люблю музику. Чому мене би мали цікавити Al Jazeera, RT чи Deutsche Welle? Такою є переважна реакція споживача телебачення в Канаді, в Україні, Британії, у Франції… Deutsche Welle дивляться переважно німці або люди, які цікавляться Німеччиною. Хто хоче, може замовити собі цей канал. Однак, більшість людей цього не робить.

Так само з українськими іномовниками. Хто буде тим цікавитися? Люди які досліджують Україну (науковці, журналісти), підприємці, які мають тут інтереси…

Важливіше вкладати ресурси в те, щоби інформація про Україну потрапляла до тих засобів масової інформації, котрі вживає пересічний глядач. Це –  CBC, CTV, CNN, BBC, ABC, Huffington Post, New York Times. Необхідно, щоби оці всі джерела мали інформацію про Україну. В цьому аспекті Україна спершу програвала, тепер ситуація краща.

Повинні бути державні служби, що надсилали б інформацію постійно. Важливо, щоб, коли щось трапляється, першим світові медіа отримували український, а не російський прес-реліз. Саме таким чином отримують інформацію про Україну поза її межами, а не за допомогою іномовлення. Хоча я не маю нічого проти нього, це непогана ідея. Та це трохи ілюзія, що воно матиме величезну аудиторію. Я досить скептично ставлюся і до статистики RT. Щороку я роблю невеличке опитування серед своїх студентів, і ніхто з них не знає про цей канал, поки я їм не розкажу. І це не пересічні глядачі, це студенти університету, які слухають курс “Politics and media”, цікавляться цією темою. Це дає уявлення проте, що RT не настільки впливовий. Звісно, decision makers відслідковують це в силу своєї діяльності, але загальна аудиторія – ні.

Ви також стежите за науковим середовищем. Чи цікавлять українські медіа іноземних дослідників?

Українські медіа цікавлять дослідників поза межами України приблизно так само, як медіа інших країн. Тобто є певні люди, що студіюють мас-медіа Іспанії, Австралії чи України, певні кола, що цікавляться цими питаннями. Тих, хто цілеспрямовано вивчає Україну, небагато. Інколи науковці цікавляться Україною порівняльному контексті.

Україною цікавилися, коли вибухнув Євромайдан, коли почалися події в Криму та на Донбасі. Потім все стихло. Є країни, що постійно тримають увагу науковців, наприклад, Росія чи США. Такі країни, як Україна чи Канада не мають сили, щоби триматися в полі зору іноземців постійно. Я не думаю, що це погано…

А от чого справді бракує, то це досліджень про українські ЗМІ в Україні.  Є багато факультетів журналістики (деякі кращі, деякі гірші), але нема теоретичного наукового матеріалу. Я можу на пальцях порахувати, хто робить аналіз, який включає і теоретичну, і емпіричну складову.

Право на фото: Анастасія Іскрицька